Як так сталося, що всередині однієї держави прихована окрема «сніжна країна»? І чи справді сніг опускається лише там? У книзі “Країна снігу” автора Ясунарі Кавабата, якого часто знають за його романом “Тисяча журавлів“, на тлі самотнього гірського пейзажу розгортається внутрішня драма таких само самотніх людей.
Знайомство
23 травня Шімамура познайомився з «жінкою» (серед гейш вона відома як Комако) у сніжному селі при гарячих джерелах. Вона, не будучи офіційно гейшею, але володіючи всіма необхідними навичками, мала скласти йому компанію. Шімамура закохався в неї, але після дня знайомства, яке не переросло в близькість, поїхав.
Комако жила на горищі в будинку вчительки, і в учительки був син Юкіо, який невдовзі мав повернутися додому до матері. Комако й Юкіо були знайомі, про що Шімамура дізнається згодом. У грудні Шімамура вирішує повернутися до села заради Комако, і в тому ж вагоні він спостерігає за хворим юнаком, за яким віддано ходить його доглядальниця. Пізніше ми дізнаємося, що хворий юнак — це Юкіо, а його супутниця — «дівчина» Йоко.
Під час цієї подорожі головний герой подумки розділяє незнайомку Йоко і Комако, називаючи першу «дівчиною», а другу — «жінкою». Цікаво, що Комако було лише 21 рік, а Йоко була трохи молодшою. Йоко зворушила Шімамуру не лише турботою про хворого, а й своєю тривогою за брата. Брат Йоко працює на небезпечній залізничній станції, схильній до обвалів, і, проїжджаючи повз цю станцію, дівчина відчайдушно намагалася дізнатися новини про брата в місцевого працівника. Головний герой усю дорогу нишком спостерігав за нею, але так і не сказав їй ані слова.
Початок стосунків
Зустрівшись із Комако, Шімамура відчуває, що між ними відродилася колишня ніжність, не затьмарена образами. Комако тужить за ним, ніби їх не розділяли місяці мовчання й недосказаності. Напруження прослизає між ними лише тоді, коли Шімамура заводить мову про Юкіо та Йоко. Комако не хоче говорити про свої стосунки з Юкіо, з яким її, очевидно, щось пов’язує, але водночас дратується при згадці Йоко.
Згодом Шімамура несподівано дізнається, що Комако, за чутками, була заручена з Юкіо і заради нього навіть подалася в гейші — щоб оплатити його лікування. Сама Комако заперечує ці чутки, стверджуючи, що їх поєднує лише дитяча дружба. А Шімамура, як виявилося, теж не був самотнім: у нього були і дружина, і діти.
“І все ніби ожило знову — те, що в розлуці здавалося далеким і недосяжним. Їхня близькість поверталася щоразу, коли вони були поруч, і тривала розлука втрачала своє значення“
Марнота і дозвілля
“Ось побачу Комако й скажу їй, прямо скажу — усе це марна праця, подумав Шімамура.
Але, подумавши так, він ніби побачив Комако в новому світлі — вона здалася йому ще чистішою, кришталево чистою.“
Шімамурі Комако часто дорікає за його легковажність: мовляв, не знаючи справжньої праці, він може лише бавитися своїм часом і нею. Шімамура ж, у свою чергу, подумки часто називає заняття Комако марними. Йому здаються жалюгідними її спроби вести записи прочитаних книжок, її робота, і навіть її кохання видається йому жалюгідним. Він дивиться на неї, як на в’янучу квітку, що існує без мети, але від цього є чистою й прекрасною. Та й сам головний герой, у своєму захопленні балетом, якого ніколи насправді не бачив, виглядав кумедно.
“І все ж це {гра Комако на сямісені} здавалося Шімамурі “марною працею”. Це викликало в ньому жаль — як безкінечне прагнення до недосяжного.
Та в звуках, які Комако видобувала із сямісена, проявлялася самостійна цінність її власного життя“.
Шімамура і Комако разом заглушують свою самотність. Тільки для Шімамури це — дозвільний світ мрій, відпочинок і свято, а для Комако — справжнє життя, яке вона може зруйнувати необережним кроком. Її репутація постійно перебувала під загрозою, вона часто чула глузування на свою адресу, але попри це продовжувала несамовито працювати й продовжувала здобувати найбільше запрошень від клієнтів.
Звичка до кохання
“Взагалі вона була тонкокістна, але досить повна. І все ж вона вабила Шімамуру настільки, що він приїздив до неї в таку далеч раз на рік. Чомусь йому було її до глибини душі шкода“.
Шімамура завів звичку приїздити до Комако щороку. Тим часом у Комако був покровитель, але вона не змогла побудувати з ним близьких стосунків, і він рідко її навідував.
Комако кохала Шімамуру, і це доводить її палке бажання завжди бути поруч. Якою б виснажливою не була робота на бенкетах, вона завжди знаходила хвилинку, щоб зазирнути до нього. Коли Шімамура приїздив, вона намагалася щодня з’являтися перед ним у новому кімоно, щоб щоразу справляти свіже враження, навіть якщо для цього доводилося позичати їх у когось іншого. Промовистою є сцена, де дівчина на світанку дерлася до нього в готель схилом крізь непрохідні зарості, вимочивши взуття, щоб зайти з чорного ходу. Її шлях був настільки важким, що сам Шімамура не наважився б його повторити.
Водночас Йоко не зникає з обрію. Коли помирають Юкіо та його мати, Йоко йде служити в готель, де зупиняється Шімамура. Вона, постійно перебуваючи поруч із ними, бентежить головного героя, але той не перестає захоплюватися її дивовижним дзвінким голосом і пронизливим поглядом. Комако і Йоко зовні підтримують дружні стосунки (Йоко називає Комако «Кома-тян»), але між ними відчувається напруження.
“Жаліючи Комако, Шімамура жалів самого себе. Йоко була іншою — здавалося, вона має особливу здатність пронизувати людину наскрізь одним лише поглядом, мов променем. Іця жінка теж вабила Шімамуру“.
Комако то неприязно відгукується про Йоко як про ревниву вовчицю, то каже, що вона — жалюгідна божевільна дівчина, яка «повисла на ній тягарем», і за яку вона тривожиться. Йоко ж, своєю чергою, постійно просить Шімамуру допомогти Комако. Чому ж Комако вважала Йоко своїм тягарем? І які стосунки насправді поєднують усіх чотирьох: Юкіо, Йоко, Комако та Шімамуру?
Любовний трикутник
Ми можемо лише здогадуватися, що приховували дівчата у розмовах із головним героєм, а що було правдою. Та промовистішими за слова завжди є вчинки.
Йоко щодня відвідувала могилу Юкіо, і це свідчить про їхній тісний зв’язок, який, вочевидь, зародився тоді, коли Юкіо поїхав із села. Цікаво й те, що себе вона називає «сестрою милосердя», але лише для однієї людини — Юкіо. Після його смерті вона ніби завершила свою місію і тепер перебивається випадковими підробітками, аби тільки залишатися поруч із його могилою. Втім, Шімамура також викликає в неї дивний інтерес. Спершу вона ніби ображена на нього і Комако за те, що вони своєю поведінкою знечеснюють пам’ять Юкіо. Але водночас вона постійно перебуває десь поруч із Шімамурою, а ще уважно стежить за роботою Комако, дивлячись на неї чи то осудливо, чи то зі співчуттям. Її єдина й остання розмова з Шімамурою, однак, виявляється напрочуд простою, дружньою і несподівано відвертою. Вона зізнається, що хоче назавжди поїхати із села, і не лише проситься служницею до нього (хоч він і відмовляє), а й просить супроводжувати її в дорозі до Токіо — жест цілком недвозначний.
“Йоко, певно, розхвилювалася, глянула на Шімамуру зволоженими очима, і він відчув до неї незрозумілий потяг. Та від цього потягу ніби лише спалахнула його пристрасть до Комако. Йому здалося, що поїздка до Токіо з якоюсь незнайомою дівчиною стане пристрасним спокутуванням провини перед Комако і водночас жорстоким покаранням“.
Щодо Комако, то коли Юкіо був при смерті, це справило на неї дивний ефект. Йоко в той момент, чи то з власної волі, чи на прохання самого вмираючого, не шкодуючи сил шукала Комако, щоб та встигла з ним попрощатися. Вони не були просто знайомими чи друзями з минулого: для всіх було важливо, щоб Комако була поруч в останню мить — навіть для Йоко. Але Комако впала в істерику й упертість, відмовляючись іти з Йоко. Усією своєю поведінкою вона ніби підкреслювала свій вибір — бути поруч із Шімамурою, навіть якщо це остання можливість побачити Юкіо. Можливо, приховане почуття провини, образа й відчай змусили її відмовитися від останньої розмови зі старим другом. Своїм вчинком вона ніби намагалася щось йому довести. Очевидно, що цих трьох пов’язують не лише дружні узи, а й відчайдушна пристрасть, образи та розчарування.
У фіналі Йоко гине під час пожежі, що спалахує через загоряння кіноплівки в будівлі, де розводили шовкопрядів (жителі села зібралися там, щоб подивитися фільм). Показово, що сама Комако на початку книги жила в кімнаті, яка раніше також використовувалася для розведення шовкопрядів. Пожежа стається саме тоді, коли Шімамура вирішує остаточно покинути Комако, і нещасний випадок із Йоко ніби спалює всі мости між ними.
Драма на канві горного пейзажу
Шовкопряди, осінні вмираючі метелики, постійний акцент на «чистоті» й білосніжності шкіри дівчат — думки головного героя переплітаються з плином природи, і Йоко з Комако постають перед нами вже не людьми, а такою самою частиною пейзажу. Потайні думки героїнь залишаються прихованими від читача: мабуть тому, що сам Шімамура не надто намагається їх зрозуміти. Він оточує себе любов’ю, перетворюючи свої приїзди до Комако на звичний ритм, але залишає своє серце холодним і недоторканим.
“І ще було в нього відчуття, ніби він увесь, до самого серця, засипаний снігом. Але хіба жінка здатна вічно терпіти такий егоїзм?..“
Можливо, приїжджаючи в засніжений край щороку, Шімамура вірив, що зможе зцілитися від свого столичного життя поруч із «чистою» Комако; у селі, де час плине своїм ходом, де кожен живе собі як може, і життя — лише піщинка на тлі гір, безкінечної історії та переплетіння доль.
“Лише від самої думки про те, як розстелене на снігу кімоно вбирає в себе багряні барви ранкової й вечірньої зорі, як лляна тканина, очищаючись від літнього поту, стає сніжно-білою, йому здавалося, що й він сам ніби “відбілюється”, очищується“.
Конфлікт традицій та сучасності
Поєднання традицій і сучасності — ще одна тема книги. Спершу гірське село постає перед Шімамурою як оплот традиційного життя, де будні залежать від пори року, люди відзначають зміну сезонів, дівчата місяцями тчуть креп, тканини вибілюються в снігах, а гейші панують у товаристві як душа цього культурного старого світу. Та ця картина розсипається на шматки, коли окремі її деталі виявляються хибними.
Комако лише грає роль гейші, але не є нею насправді; навіть грі на сямісені вона навчилася на слух, слухаючи радіо. Креп — тканина, яку обожнює Шімамура, — вже навряд вибілюється традиційними методами. А пожежа у фіналі книги стається саме через загоряння кіноплівки.
Отже, старий і новий світи постійно зіштовхуються, але не можуть поєднатися. І Шімамура розуміє, що чисте й сповнене сенсу життя у “сніжній країні” — лише його ілюзія, як і захоплення балетом, якого він ніколи не бачив на власні очі. Він не зможе зробити Комако щасливою, а вона не зможе наповнити його порожнє серце. Його щорічне паломництво в гори дозволяє йому здійснювати красивий ритуал в аутентичних декораціях, але зрештою лише приводить до усвідомлення марнотності всього, що відбувається.
Країна снігу
Назва книги викликає безліч асоціацій, здогадів і теорій. «Країною снігу» автор часто називає гірський регіон, куди головний герой приїздить заради зустрічі з Комако. Він нібивиокремлює цю місцевість в окрему країну, що живе за власними законами й правилами, відрізняючись не лише суворими погодними умовами, а й іншим менталітетом. Шімамура приїздить сюди заради антуражу старої Японії, відчуваючи, що потяг везе його крізь час і простір в інший світ, застиглий в епосі давніх традицій.
Та водночас можна припустити, що під «країною снігу» автор мав на увазі всю Японію. Країну, де сніг опускається в душі людей, охолоджуючи їхні стосунки, вибудовуючи межі навколо їхнього внутрішнього світу. Вічна зима самотності.
Залишити відповідь