“Пересмішники не роблять нічого іншого, тільки співають для нас. Вони не нищать садків, не гніздяться в коморах, вони тільки щиро співають нам. Ось чому гріх убивати пересмішника.“
“Убити пересмішника” – роман, який розкриває багато складних “дорослих” тем вустами восьмирічної дівчинки. Завдяки тому, що ми спостерігаємо за сюжетом очима дитини, ми бачимо всі події такими, якими вони є, без фільтру індивідуальних упереджень. Разом з Джин Луїзою ми відкриваємо світ і людей навколо себе, наново стикаємося з багатьма поняттями, які давно стали для нас звичними, і це допомагає нам по-новому, тверезо подивитися на “істини, що висічені в камені”.
Витоки расизму
Джин Луїза тільки починає знайомитися зі звичками та порядками суспільства. Якщо раніше їй, маленькій дитині, світ здавався зрозумілим зведенням правил, які допомагають відрізнити хороше від поганого (бути добрим, ввічливим, не обманювати, не красти і не завдавати іншим шкоди), то тепер вона дізнається, що ці правила працюють не завжди, а тільки для певних людей, і що окрім цих правил є ще список негласних законів, які зрозумілі лише дорослим, але які їм самим важко пояснити.
Перше протиріччя, з яким довелося зіткнутися Джин Луїзі, це те, що хоч усі люди проголошені бути рівними перед Богом і перед законом, люди самі поділяють себе на категорії. Є люди “вищого ґатунку”, такі як старі сім’ї Мейкомба, є люди нижче їх рівня, до яких належать бідні та неосвічені сім’ї, а є люди “найнижчого ґатунку” – люди з іншим кольором шкіри. І навіть якщо поставити поруч чорну людину, яка жодного разу не порушила жодного Божого закону, і білу людину, яка зав’язла в пороках, біла стоятиме на сходинку вище. Іншими словами, Джин Луїза зіштовхнулася з расизмом.
Расизм визначають як поєднання упереджень та влади. Це не просто ворожість до певних рас — расистами можуть бути ті групи людей, які стоять на чолі державної структури і визначають порядок і закони країни; ті, у чиїй владі обмежити свободу іншої групи населення. Білі люди можуть мати расистські погляди щодо людей з іншим кольором шкіри, але рідко бувало навпаки. Джин Луїза народилася в сім’ї, яку можна назвати більш привілейованою — члени цієї сім’ї освічені, мають давнє коріння і, найголовніше, вони білі. Тітка Олександра довго намагалася втлумачити дітям, у чому полягає їхня сімейна гордість і цінності, але в очах дитини все зводиться до трьох принципів, які виступають сумнівним приводом для гордості: вони вміють писати і читати, їхня родина досить довго стирчала на одному місці, і у них світла шкіра. І не важливо, що будь-яку людину можна навчити грамоті, що чорні сім’ї могли стільки ж довго проживати на одному місці, або що чорна служниця Кальпурнія могла так само відповідально простежити за господарством, як і біла тітка Олександра. Але в тітки Олександри були права і привілеї, недоступні Кальпурнії, тому її бачення сімейної честі у суспільстві вважається єдино правильним.
“Ні, всьому треба вчитися, ніхто не народжується з готовими знаннями. Уолтер розумний, як може бути, просто його часом залишають на другий рік, бо він мусить допомагати батькові. З ним усе гаразд. Ні, Джеме, я думаю, що люди бувають тільки одного роду. Люди.“
Упередження та вплив натовпу
Спостерігаючи за тим, як тітка Олександра, жінки її кола спілкування, шкільні вчителі та інші дорослі намагаються оточити своїм впливом сприйняття Джин Луїзи, ми можемо чітко простежити, як і коли людський розум вбирає упередження. Саме в юному віці, коли ми біжимо за порадою до дорослих, ми переймаємо їхнє бачення світу, їх погляд на правду і неправду, а також низку інших, часто суперечливих, думок, які стають провідними в нашій картині світу. Люди не народжуються “справжніми леді та джентльменами”, освіченими та дурними, як і не народжуються расистами. Навколишнє середовище та умови життя в результаті визначають нашу особу.
“Досі ніщо у твоєму житті не заважало тобі мислити розсудливо. Присяжні Тома — це дванадцятеро розважливих людей у повсякденному житті, але ти бачив, як щось стало між ними й розумом. Те саме ти бачив тієї ночі перед в’язницею.“
Забобони затемнюють розум і заважають людям бачити істину такою, якою вона є, не зіпсованою чужими уявленнями. Воістину, вплив мас має велике значення і силу. У себе в голові ми можемо мати абсолютно різні думки щодо певного предмета, але варто нам стати частиною натовпу, як наш голос губиться. Чоловіки, які в ніч перед судом приїхали на розправу з Аттікусом, самі по собі могли не схвалювати того, що вони збиралися зробити, але дух натовпу змусив їх вірити у протилежне. Присяжні, які винесли одноголосний вердикт Тому, також не були такими одностайними — і серед них були ті, що намагалися проштовхнути іншу точку зору. Але зрештою, загальні упередження поглинають індивідуальність, і лише дитячий голос зі сторони, не обтяжений ними, може зупинити цю силу.
“— Отже, знадобилася восьмирічна дитина, щоб повернути їм розум, так? — сказав Аттікус. — Це дещо доводить: що зграю диких звірів можна зупинити просто тому, що вони все-таки люди.“
Чому чоловіки, які приїхали вночі до в’язниці на розправу, поступилися перед маленькою дівчинкою? Все тому, що не буває колективної совісті. Джин Луїза змогла зачепити совість Каннінгема, що допомогло йому вирватися зі свідомості натовпу, зупинити себе та всіх інших.
“…Це несправедливо щодо тебе й Джема, я це знаю. Але часом нам доводиться приймати ситуацію як вона є, і те, як ми поведемося в скрутну хвилину… ну, все, що я можу сказати: коли ви з Джемом виростете, можливо, згадаєте про це з розумінням і відчуєте, що я вас не підвів. Ця справа, справа Тома Робінсона, зачіпає саму суть людської совісті. Скаут, я не міг би ходити до церкви й молитися Богові, якби не намагався допомогти цьому чоловікові… Перш ніж жити серед людей, я маю жити в гармонії з самим собою. Єдине, що не підкоряється волі більшості, — це людська совість.“
У результаті діти, яких вчили вірити у справедливість, стикаються з жорстоким світом, де перемагає не правда, а байдужість і хаос. Суд не завжди буває об’єктивним та справедливим; люди бувають жорстокими, навіть коли не мають рації; людина, яка вважається хорошою, може бути тобі поганою компанією.
Соціальні рамки та репутація
З розвитком сюжету ми можемо спостерігати, як оточення Джин Луїзи, і, особливо, її тітка, поступово підганяють її під рамки соціальних норм і засад. Дівчинку витягли з її улюбленого комбінезону і засунули у накрохмалену сукню, навчили бути справжньою леді і навіть вибирати собі друзів. Згадаймо щирий порив Джин Луїзи краще дізнатися Келпурнію і стати частиною її особистого життя — дізнатися її не тільки на її “роботі”, у звичному для Джин Луїзи середовищі її власного будинку, а й у середовищі Келпурнії. Мені стало сумно, коли тітка Олександра викорінила цей порив, адже мати справи з людьми не свого рівня дурно — раптом про це дізнаються сусіди? Так само Олександра відкидає бажання Джин Луїзи потоваришувати з Уолтером, її однокласником з бідної фермерської сім’ї, незважаючи на те, що хлопчик показав себе надзвичайно чесним і ввічливим.
Репутація – основний фактор суспільства Мейкомба (та й не тільки Мейкомба). Про людину судять з її репутації, або ж з репутації її сім’ї. Варто комусь оступитися, і про нього скажуть, що “у них у сім’ї всі з таким пороком”. Репутація це ще один прояв упередженості — люди судять про інших людей відштовхуючись від думки зі сторони. Іноді це буває навіть зручно — якщо ти знаєш, що ось ця людина походить із сім’ї, де не прийнято позичати, ти не пропонуватимеш їй гроші; якщо твій учень перестав з’являтися в школі після першого навчального дня, ти не дивуватимешся, адже він із сім’ї, де ніхто не ходить до школи. Але часто репутація заважає судити людей неупереджено.
Наприклад, Долфус Реймонд має репутацію пияка, хоча все, що він собі дозволяє, це кока-кола. Більшу частину життя він прикидається, що сьорбає алкоголь зі свого стакана, щоб підтримувати цю репутацію і давати людям навколо себе привід зрозуміти його. Адже Долфус узяв за дружину чорну жінку, а це за межами розуміння його сусідів; тому він прикидається дивакуватим п’яницею, щоб люди могли пожаліти його, одночасно засуджуючи його стиль життя.
“— Це нечесно, містере Реймонд, удавати, ніби ви гірший, ніж є насправді…
— Нечесно, але це дуже допомагає людям.
По правді, міс Фінч, я не такий вже й п’яниця, але, розумієте, вони ніколи, ніколи не зможуть збагнути, що я живу так, як живу, просто тому, що сам цього хочу.“
Також неправдивою виявляється репутація Артура Редлі, якого люди стали вважати жахливим монстром, хоча все, чим він насправді є, це сором’язливий і полохливий хлопець. І водночас, репутація не рятує Тома, якого, всупереч найкращим рекомендаціям його наймача та знайомих, засудили за насильство.
Символ пересмішника
Насправді Том і Артур є головними символами цієї книги. Незважаючи на те, що вони не знайомі, життєві умови їх відрізняються, і що у них протилежні кольори шкіри, між ними є досить неочевидна схожість — на обох люди дивляться зверхньо, бо не знають їх особисто. Дуже цікаво те, як автор контрастує кольори їхньої шкіри. У Тома вона оксамитово чорна, а в Артура хворобливо біла. І хоч Артур є “найбілішим” зі всієї округи, про нього склали найнепривабливішу думку.
Говорячи про цих двох персонажів, ми ближче підходимо до розшифрування назви книги. Чому книга названа “Убити пересмішника”? Пересмішник у романі — символ добра і невинності, якому має бути дозволено жити у недоторканності, але який знищується злістю та несправедливістю світу. Пересмішник це символ невинної душі, яку “гріх” занапастити. Том – це перший “пересмішник”, якого засудили всупереч його очевидній невинності. Артур це другий “пересмішник”, якого засуджують за очі за вигадані діяння, яких він не робив. Таким чином, люди щоразу виявляють лицемірство, проповідуючи добро і одночасно прирікаючи невинних.
“— Аттікус каже, що обдурити чорного вдесятеро гірше, ніж обдурити білого, — пробурмотіла я. — Каже, що це найгірше, що можна зробити.“
Як добро і зло співіснують
Інший важливою темою роману і те, як добро і зло здатні співіснувати не тільки серед однієї групи людей, а й усередині однієї людини. Дуже промовистим прикладом є шкільна вчителька Джин Луїзи, яка в один день не полінувалася провести дітям лекцію про звірства Гітлера, а вже другого дня, виходячи із засідання у справі Тома, говорила про те, що “пора вже поставити цих чорних на місце”. Інший приклад це містер Каннінгем, який завжди з повагою ставився до Аттікуса, і який був готовий покалічити його, коли той захищав Тома.
Дуже неоднозначним персонажем є Майелла Юелл – темна конячка, яка вирішила долю Тома, і яку, всупереч її грубості та слабодухості, можна пошкодувати.
“Коли Том Робінсон давав свідчення, мені спало на думку, що Майєлла Юелл, мабуть, була найсамотнішою людиною у світі. Вона була ще самотнішою, ніж Страхолюд Редлі, який не виходив з дому вже двадцять п’ять років. Коли Аттікус спитав, чи є в неї друзі, вона, здається, не зрозуміла, про що йдеться, а потім вирішила, що він з неї глузує. Вона була така ж нещасна, подумала я, як ті, кого Джем називав “змішаними” дітьми: білі з нею справи не мали, бо вона жила серед свиней; чорні — бо вона була білою.“
Майєлла є єдиною дорослою дитиною Юеллів, сама стежить за господарством і своїми численними братами та сестрами, а батько не тільки не допомагає їй з важкою роботою, а ще й б’є. Через її походження в неї немає і не може бути ні друзів, ні майбутнього. Її розпач був такий великий, що вона, всупереч загальному осуду, почала спілкуватися з Томом, і навіть задумала вступити з ним у близький контакт. Буду відвертою — моє серце стиснулося, коли вона зізналася йому, що цілий рік відкладала гроші на морозиво дітям, щоб виграти одну вільну годинку з Томом.
Аттікус, хоч і викриває її мотиви перед усім Мейкомбом, в душі відчуває жалість до неї. В цілому, Аттікус є найбільш добросердечним і розуміючим персонажем, який здатний побачити добре навіть у тих людях, яких решту назвуть “покидьками”. Частина книги, де Аттікус намагається прищепити Джиму добрі почуття до місіс Дюбоз, яка ображала всю сім’ю найстрашнішими виразами, є яскравим прикладом. Незважаючи на те, що вона була дуже неприємною жінкою і погано ставилася до Аттікуса та його дітей, Аттікус зумів пошкодувати її і навіть назвав її “найхоробрішою людиною, яку він коли-небудь знав”. Місіс Дюбоз умирала і боролася з болем морфієм; і щоб піти в інший світ вільною від залежностей, в останні місяці життя вона відмовилася приймати його. Це коштувало їй страшенних страждань, але вона подолала цей фізичний біль, щоб піти так, як вона сама хоче.
Однак, прагнення бачити в людях їхні найкращі сторони призвело Аттікуса до того, що він не сприйняв серйозно злобу Боба Юелла проти його сім’ї. Якби він був більш чуйний до застережень сестри і обережніший зі своїм ворогом, він був би поруч, коли Боб напав на його дітей. На щастя, поруч опинився Артур, який і врятував їх.
Лицар совісті виступає проти сказу
Загалом у книзі Аттікус виступає самотнім лицарем, який від імені всіх городян Мейкомба робить ті вчинки, для яких не вистачає мужності у всіх інших. Згадаймо випадок з скаженим собакою. Вона повільно й загрозливо йшла вулицею, і весь район у страху поховався у будинки, зачинивши двері та вікна. Ніхто не насмілювався визирнути назовні, і лише Аттікус твердо вийшов їй назустріч. Навіть шериф, обов’язком якого було влагодити цю справу, звалив цю ношу на плечі Аттікуса. Коли всі боялися протистояти небезпеці, саме Аттікус закінчив справу та вбив тварину. Саме на нього покладалися люди.
Так і у справі з Томом. Здавалося, що вголос усі городяни вважають Аттікуса ненормальним за те, що він погодився захищати чорного. Однак у своїх серцях багато хто покладався на нього в його мужності. Навіть найкращі люди Мейкомба тихо ховалися за його спиною, поки він відстоював за них їхню совість.
“— Ти коли-небудь думала про це ось так, Александро?
Знає про це Мейкомб чи ні, але ми віддаємо людині найвищу шану, яку тільки можемо віддати. Ми довіряємо їй чинити правильно. Все просто.“…
“— Ми — найспокійніші люди у світі, — сказала міс Моді. — Нам так рідко доводиться діяти по-християнськи, але коли доводиться, у нас є такі люди, як Аттікус, які роблять це за нас.“
Однак, незважаючи на численні розчарування, які ми разом з Джин Луїзою відчуваємо в міру сюжету, роман залишає світлий післясмак. Завдяки таким людям як Аттікус, Том, Артур і міс Моді ми можемо вірити, що зміни на краще можуть статися. Символічно, що наприкінці саме Артур, залишивши свій притулок, рятує дітей. Той, кого всі вважали за монстра, став героєм. І роман не закінчується судом за звинуваченням Артура у нападі на Боба Юелла — шериф зумів уберегти цього безневинного “пересмішника” і зам’яти справу.
Совість і співчуття перемогли.
Залишити відповідь