Сюжет
Кікудзі, головний герой, вже певний час живе усамітнено після втрати батька. Але одного разу погоджується на чайну церемонію, яку проводить Тікако, бо там нібито його познайомлять із новою дівчиною. Тікако – колишня коханка його батька, і у неї на лівій стороні грудей чорна огидна волохата пляма. У них з батьком була коротка інтрижка, після чого батько переключив інтерес на нову коханку — вдову Оота, яка мала доньку. З пані Оота вони зустрічалися до кінця його життя. Але Тікако так і не пережила його зради, ревнувала до Оота, стежила за ними, влаштовувала скандали у неї вдома та передавала всю інформацію про їхні інтрижки матері Кікудзі. У Тікако зле серце, і Кікудзі не хоче, щоб вона була частиною його життя, але навіщось згоджується на запрошення.
На чайній церемонії він закохується в прекрасну дівчину, яка тримала пакунок із малюнком тисячокрилого журавля — Юкіко, з якою його хотіла познайомити Тікако. Також на цю церемонію прийшла пані Оота з дочкою, і бідна дівчинка згоряла з сорому. Після церемонії Оота спровадила дочку та дочекалася Кікудзі. Вона хотіла поговорити про батька. Кікудзі не хотів розмовляти з нею, але уникнути зустрічі не зміг. У неї вдома в них стався статевий акт. З тих пір Кікудзі був закоханий у її жіночність і «хвилі», які він відчував під час близькозті з нею, а вона мучилася через скоєний гріх, але продовжувала любити його як його батька.
Через кілька зустрічей дочка стала забороняти матері відвідувати Кікудзі. Якось вона прийшла до нього додому сама з проханням пробачити і забути маму. Про зустрічі також дізналася Тікако. Вона все ще хоче посватати Кікудзі Юкіко і сердиться через зв’язок з Оотою. Одного разу Тікако робить їй неприємний дзвінок, і Оота не витримує і втікає до Кікудзі. Вона скаржиться йому на своє почуття провини перед ним та дочкою та на дзвінок Тікако. Вона прощається з Кікудзі у крайньому нервовому розладі і тієї ночі кінчає з життям. Кікудзі не може пережити її смерть, він відвідує Фуміко — дочку Оота — на поминках, і вони розмовляють. Він відчуває до неї симпатію, бо вона нагадує йому матір. Фуміко дарує йому орібе (глечик) матері та її сіно (керамічну чашку в стилі сіно). На чашці, нібито, можна розрізнити слід від її помади, на місці, де вона з неї пила.
У той же час, Тікако приходить до Кікудзі додому і влаштовує ще одну зустріч у нього вдома з Юкіко. Кікудзі все ще закоханий у неї, але вона для нього недосяжна через його почуття власної заплямленості, тому він так і не наважується зробити їй пропозицію. До того ж, йому не подобається, що в їхні стосунки лізе Тікако, яку він чогось терпить і не може вигнати.
Також Кікудзі зустрічається з Фуміко, у них майже дружні стосунки. Тікако приходить до нього додому і розповідає, що і Фуміко, і Юкіко вийшли заміж, і за його реакцією розуміє, що він більше засмучений першим фактом. Пізніше виявляється, що вона збрехала, а напередодні сама ходила до батька Юкіко і очорняла Кікудзі, намагаючись відкликати його пропозицію руки, за що її вигнали. Кікудзі не знає про це і дзвонить Фуміко привітати її з весіллям, але та каже, що навіть не думала виходити заміж, як і Юкіко. Вона гостює в нього вдома і поривається розбити сіно, яке подарувала раніше, через те, що воно недостатньо гарне, і вона не хоче, щоб він через це думав про них з матір’ю погано. Кікудзі це заперечує, але Фуміко змушує його розбити сіно, якщо чашка його батька краща. Кубок батька справді виглядає елегантніше, але Кікудзі відмовляється розбивати чашки з такою багатою історією, та й обидві гарні.
Вони з Фуміко п’ють чай у його чайному павільйоні. Це не описується безпосередньо, але в цьому моменті у них трапляється інтимна близькість, і Кікудзі більше не бачить Фуміко як відображення її матері, а любить її саму по собі, за те, що вона Фуміко. Після цього Фуміко тікає, розбивши чашку і зникає з його життя.
Пізніше Кікудзі дізнається, що вона поїхала, намагається її шукати півтора року, але вона наче провалилася під землю. Вона надсилає йому листа про свої мандри до рідного міста її батька. У листах вона освідчується йому в коханні, просить її забути, і ніби знайшла спокій і силу (або на шляху до цього), хоч любов все ще мучить її.
Через неможливість знайти Фуміко, Кікудзі все-таки пропонує одружитися Юкіко, чому сприяє її батько, оскільки Юкіко сама мучиться любов’ю до Кікудзі (пізніше з’ясується, що мати хотіла кращої партії для неї). Вони вирушають у весільну подорож до моря, але в них так і не стається близькості, бо Кікудзі боїться її очорнити. Потім вони переїжджають у орендовану квартиру, після того як Кікудзі продає батьківський просторий будинок. У них починається сімейне життя, і він так само не може торкнутися своєї нової дружини.
Юкіко, яка до цього жила в галасливому та веселому батьківському будинку, тепер страждає на самоті у сумнівах у будинку чоловіка. Вона навіть боїться запросити батьків у гості. Кікудзі не знав про її страх, і коли дізнається, дуже здивований. Вони запрошують її сім’ю у гості. В той же час, у своїх минулих листах Фуміко просить забрати у Тікако чашку, яку їй подарував батько Кікудзі, а йому — пані Оота (це була чашка її чоловіка). Тікако не рада цьому, але віддає чашку, і Кікудзі продає її разом з орібе (глечиком). Це великі гроші, і частину він залишає собі, а частину віддає Тікако.
Тікако приходить саме в той день, коли вони приймають сім’ю Юкіко і обурюється, що чашку продано. Юкіко запрошує її до столу.
Аналіз
Варто сказати, що книга написана так красиво, що я розібрала її на цитати.
«Мабуть, пані Оота припустилася непоправної помилки, сприйнявши Кікудзі як живе втілення його батька. І якщо це було помилкою, то ставлення Кікудзі до Фуміко могло стати справжнім прокляттям, адже він бачив у ній пані Оота. І все ж таки Фуміко притягувала його, і він цьому не противився.»
Порочне коло, яке почалося з батька. Батько вчинив гріх, зраджуючи дружині і залучаючи до цісина (одного разу він привів до Тикако маленького Кікудзі, а та чекала на них оголеною, підстригаючи волосся на своїй плямі; вона знала, що прийде батько Кікудзі, але не знала, що з дитиною). Потім його коханка прикипіла до його сина як до втілення свого коханого. А Кікудзі закінчив це коло на Фуміко, в якій велику частину часу бачив її мати.
«Кікудзі думав, що ось-ось він відчує тяжкість її тіла, але відчув лише тепло та аромат жінки. Адже є сино краще… – пробурмотіла вона. Мабуть, гірко їй було, що Кікудзі може порівняти чашку з іншими, найкращими… Він не хотів жодних порівнянь. Зі вчорашнього вечора Фуміко стала для нього ні з чим і ні з ким не порівнянною. Вона стала для нього всім. Частиною його самого. Досі він пам’ятав, що Фуміко – дочка пані Оота. Тепер він забув про це аромат. У ньому було все, в цьому ароматі, – і довгий день, і літня спека, і саме життя. Так пахли ласки пані Оота…»
«Виймаючи щіточку, Фуміко підняла свої чорні очі на Кікудзі, але зараз же опустила їх. Перевела погляд на чашку. Простягла її на долоні Кікудзі. І чашка, і погляд Фуміко завмерли десь біля його колін. У Кікудзі було таке почуття, ніби Фуміко прибиває до нього хвилею…»
Я вірю, що в останню зустріч Кікудзі зміг розглянути у Фуміко її особистість і полюбив її.
«Адже є сіно краще… – пробурмотіла вона. Мабуть, гірко їй було, що Кікудзі може порівняти чашку з іншими, кращими… Він не хотів жодних порівнянь. Зі вчорашнього вечора Фуміко стала для нього ні з чим і ні з ким незрівнянною. Вона стала для нього всім. Частиною його самого. Досі він пам’ятав, що Фуміко – дочка пані Оота. Тепер він забув про це.»
Але також я думаю, що їх тягнуло один до одного як двох одинаків, яких об’єднував гіркий досвід минулого, і які так пов’язали в почутті власної провини, що ні з ким не могли розділити його, окрім як один з одним. Утворилася співзалежність. Юкіко — те, що Кікудзі завжди мріяв для себе. Це його чисте бажання. Фуміко – пристрасть, яка була йому доступна, народжена з його травм, смутку та самотності.
Щось у Кікудзі було зламано в дитинстві, бо вся його природа бажала близькості з жінкою, ласки і ніжності, майже материнської, як у пані Оота. Я насправді рада, що Фуміко змогла вирватися з цього зв’язку, який не привів би їх двох ні до чого доброго. Разом вони загрузли б у своїх травмах і минулому ще сильніше. Фуміко звільнилася, знайшла спокій у природі та самоті, змогла побачити світ у нових фарбах. Їй знадобиться час на те, щоб залишити Кікудзі у минулому, але в неї точно вийде.
Останні її слова у листі:
«Які ми жінки настирливі! Мені, розпрощавшись із вами, хотілося б, щоб ви мене зрозуміли. А тепер я думаю – порожні це слова, і жінці важливо інше: бути поруч, навіть не зрозумілою. Хто знає, про яке розуміння я зараз мрію… Можливо, зовсім протилежне…»
Тепер час поговорити про Тікако, яка назавжди травмувала Кікудзі і тепер переслідує його як привид. У Тікако чорна пляма на лівій стороні грудей, і швидше за все, це метафора чорноти її серця. Тікако постаріла погано, у неї гостро видається ліве плече та груба поведінка. Вона не може забути свої минулі стосунки з батьком Кікудзі, не може їх пробачити, і тому вривається у життя його сина безцеремонно, і наміри її неясні. Я не до кінця зрозуміла, що таки хотіла Тікако. Прив’язати до себе Кікудзі? Залишити слід у його житті, щоб він назавжди пам’ятав, кому завдячує своїм сімейним щастям? Чи це був її початковий план – посватати, а потім скасувати весілля з Юкіко? Чи вона вирішила зіпсувати йому плани тільки після того, як дізналася про їхні стосунки з Оота? Швидше за все, останнє.
Вона по-справжньому ненавиділа свою покійну суперницю і обливала отрутою все довкола. Спочатку мене дивувало, як Кікудзі терпить її у своєму житті і не наважується прогнати. Потім я помітила, який вплив вона має на нього:
«Фу, як неприємно! Немов блукаючі вогники, немов привиди!» Після цього зауваження Кікудзі стало здаватися, що світлячки світяться насправді якось неприємно, неземне якесь світло»
Вона здатна змінити його думку на певні речі та вселити потрібні їй думки. Потім я подумала, що Кікудзі так прислухається до неї і терпить тому, що бачить у ній голос його совісті, того радника на лівому плечі, який висловлює вголос усі його чорні думки, страхи та бажання. Він не наважувався її прогнати саме тому, що вона так добре знала його, і він її в якомусь сенсі боявся.
Вона озвучувала те, що було в нього на серці. Хоч він її й ненавидів.
«Тільки жінка – істота іншої статі – може викликати в душі високе поетичне захоплення. Тільки жінка здатна подарувати найзапеклішому грішникові благо всепрощення, нехай хвилинне, ні з чим не зрівнянне, благо. Хто знає, можливо, йому судилося розлучитися з Юкіко. Може, настане ранок, і вона зникне. Але все одно він залишиться їй вдячним на все життя.»
У цій книзі я не відчувала співчуття до головного героя, який протягом усього оповідання тільки й робив, що закопував себе глибше у свої дитячі травми. Мені було шкода Фуміко та Юкіко. Юкіко варта кращої партії, це правда. Не в плані грошей – у плані кохання. Їй потрібен був чоловік, який би пестив її, любив і був зосереджений тільки на ній. Жахливо жити з чоловіком, який постійно думає про своїх минулих жінок і не може ніяк визначитися з тим, чого він хоче. Я думаю, що Кікудзі не варто було брати на себе відповідальність за Юкіко і вступати у шлюб.
Кікудзі забракло рішучості, щоб серйозно змінитися і підготуватися до спільного життя зі своєю майбутньою дружиною. На жаль, він так і не почав думати не тільки про себе і свої переживання, а про свою партнерку. Кікудзі все ще управляла дитина всередині нього.
Взагалі, у цій книзі мене дивували стосунки героїв. Тікако, яка всім зіпсувала життя, але до якої на чайні церемонії регулярно ходить Оота, і яку мати Кікудзі радісно зустрічала вдома. Кікудзі, який терпить те, як та вривається до його будинку без запрошення. Фуміко, яка жодного разу не висловила невдоволення щодо Тікако. Вся ненависть ніби залишається за лаштунками, і коли герої зустрічаються віч-на-віч, вони відіграють зрозумілу лише їм роль.
Останнє, але важливе, про що хочеться поговорити, це любов японців до своєї історії та культури, до природи, що виражається практично у всьому. Захоплення Фуміко природою. Деталі інтер’єру, квіти, які так жваво описані автором. Захоплення посудом, те, як предмети начиняють своїм характером та історією. Захоплення найменшими відтінками квітів на цьому посуді. Те, як люди бачать ауру предметів, як, наприклад, у глечику орібе. Вивчені на згадку вірші японських поетів давнини, сувої з малюнками, які ілюструють ці вірші. Дивно, як кожен відтінок має свою назву, і навіть малюнки на кімоно мають свої власні назви. Більше того, у японців є низка своїх японських сезонів, як згадує Тікако. І ставлення до цього таке дбайливе, таке шанобливе. Стає зрозуміло, звідки у японського народу таке трепетне ставлення до традицій.
В цілому, цей роман після прочитання залишає післясмак недомовленості. До нього точно захочеться повернутись через час.
Залишити відповідь