Це роман, до якого хочеться повертатися щороку з настанням зими — як до традиційного різдвяного перегляду “Гаррі Поттера”. Але не тому, що він затишно-зимовий. “Тринадцята казка” — холодна й містична. Холод шибки на щоці, стужа мерзлої землі, що просочується крізь підошви до ступнів, промозгла злива, хуртовини й заметілі, та й, зрештою, саме ім’я головної героїні оповіді — Віда Вінтер… Усі ці відчуття викликають тремтіння й змушують здригнутися.
Сама історія не вабить нас хепі-ендом, а від учинків персонажів часом волосся стає дибки. І все ж ми прагнемо ковтати її сторінку за сторінкою й дізнатися розв’язку, хай би якою вона була. У цьому й полягає магія “Тринадцятої казки”.
Відродження традицій минулого
Цікаво, що авторка “Тринадцятої казки” ніби вгадує почуття читачів, які зголодніли за старими книжками із химерним сюжетом і “зрозумілою структурою”, де все на своїх місцях — зав’язка, розвиток дії, кульмінація й розв’язка. Тому Віда Вінтер обіцяє нам захопливу історію, у якій кожна частина чітко слідуватиме за іншою, де привиди переслідуватимуть своїх героїв, а таємниці неквапливо розкриватимуться перед слухачем.
Роман у багатьох місцях нагадує вікторіанську класику, а особливо — “Буремний перевал”, яскравий зразок романтизму. Першою схожістю є структура роману: головна історія “Буремного перевалу” — історія Гіткліфа — розповідається містеру Локвуду служницею Неллі; водночас головну історію “Тринадцятої казки” — історію близнюків — Віда Вінтер оповідає Маргарет. Однак у “Буремному перевалі” оповідачі містер Локвуд і Неллі є лише пасивними свідками; натомість у “Тринадцятій казці” Маргарет проживає власну історію й проходить свій шлях до прийняття себе за допомогою історії Віди. Водночас, в обох романах ми спершу бачимо фінал історії — теперішнє життя головних героїв, — і лише потім дізнаємося про їхнє походження та шлях, який привів їх до цього моменту.
Також романи схожі за настроєм, а їхніх героїв можна охарактеризувати словами “безумство”, “нерви”, “натягнута струна”. Та якщо герої “Буремного перевалу” лише ходять краєм прірви божевілля, то герої “Тринадцятої казки” живуть на її глибині.
Чарлі та Ізабелла є спотвореною версією Гіткліфа й Кетрін. Вони ростуть разом як брат і сестра й мають ту саму хворобливу прив’язаність одне до одного, яка завдає болю і їм самим, і всім довкола. Але, на відміну від знайомих героїв, Чарлі та Ізабелла були рідними братом і сестрою, а психічне здоров’я обох було значно гіршим. Їхній зв’язок позбавлений романтики — він брудний і відразливий; герої завдавали одне одному фізичного болю й були взаємозалежними.
Роланд і Сибілла Марч з “Тринадцятої казки” нагадують Едгара та Ізабеллу Лінтонів. Вони так само стають “жертвами” Ізабелли й Чарлі.
Крім того, ми дізнаємося про життя дітей Енджелфілда в тій самій манері, що й про життя дітей “Буремного перевалу”, — з розповідей слуг і свідків. Віда Вінтер зазначає, що свою історію вона дізналася, підслуховуючи розмови людей навколо. Однак є цікава деталь: вона описує багато ситуацій, про які могли знати лише безпосередні учасники цих подій (і які вони точно не могли самі розповісти): наприклад, те, як Ізабелла, Роланд, Сибілла й Чарлі проводили час у лісі, про що вони говорили; що робили Ізабелла з Чарлі, коли залишалися наодинці; про що й про кого страждав Чарлі, як він переживав ці страждання на самоті тощо. Скільки правди в цій розповіді?
Любов як компас
Усі персонажі історії Віди Вінтер підвладні сильним почуттям і керуються ними як путівником у житті. Батько Чарлі та Ізабелли помер від туги за дружиною, Чарлі згорав від пристрасті до Ізабелли, близнюки були пов’язані між собою сильною любов’ю, а “дівчинка-привид” жила заради любові до Еммеліни.
“Джордж Енджелфілд був мертвий. Огляд тіла показав, що причиною смерті стало зараження крові, яке поширилося від пасма людського волосся, що глибоко врізалося в шкіру безіменного пальця“.
Ця любов не є тихою й самовідданою; навпаки — вона егоїстична й штовхає персонажів до саморуйнування. Подібно до Джорджа Енджелфілда, якого буквально отруїла туга за дружиною та донькою, інші герої також тонуть у нещасті через власні почуття, мало замислюючись про навколишній світ.
Привиди Віди Вінтер
“По садових доріжках я переходила з ділянки на ділянку і ніяк не могла зрозуміти принцип місцевого планування. У живих огорожах, що здавалося суцільними, якщо дивитися прямо, під іншим кутом іноді відкривався діагональний прохід… Природа загадкова за своєю суттю, але в цьому випадку вона ніби спеціально намагалася збити мене з пантелику.
— Як вам вдається тут не загубитися? — запитала я. — У цьому лабіринті, мабуть, є якась система, якийсь ключ?
— Лише час, — відповів він, не відриваючись від своєї справи.“
Читач блукає в оповіді Віди Вінтер так само, як Маргарет у її заплутаному саду. Історія не розкриває всіх своїх таємниць прямо, а лише подає натяки. Довгий час ми не бачимо повної картини (“не можемо знайти вихід із саду”), і загадки відкриваються нам лише тоді, коли ми дивимося під іншим кутом.
Віда Вінтер дбайливо оберігає свою приватність, приховуючи свою ідентичність, ім’я й душу. Вона пише історії, щоб не чути голосів минулого та заглушити біль утрати.
“З кожною новою книжкою хор голосів у моїй голові звучав усе тихіше. Зеленoока дівчинка. Вона чекала… це моє минуле. Та дівчинка пішла з життя багато років тому. Людина, яку ви зараз бачите перед собою, — це ніщо.
— Але ж ваша письменницька кар’єра… ваші історії…
— Коли ти — ніщо, порожнє місце, залишається лише дати волю уяві. Ти намагаєшся бодай чимось заповнити порожнечу.“
Маргарет була обрана на роль її біографки не випадково. Віду Вінтер не цікавив сухий виклад фактів її життя — для неї було важливе співпереживання слухача, його розуміння. В якийсь момент вона каже Маргарет, що в кожної людини є своя історія, а історії мають бути розказані й почуті. Таким чином вона натякає, що кожній людині інколи важливо виговоритися, довіритися бодай одному-єдиному слухачеві, який її зрозуміє, підтримає й допоможе відпустити минуле. Маргарет тривалий час заперечує цю потребу й не відразу усвідомлює, що її власна історія так само рветься назовні, як і історія Віди Вінтер. І допоки вона не почне говорити про неї, минуле пожиратиме її зсередини. Віда Вінтер утікає від минулого все життя й лише наприкінці свого шляху наважується скинути тягар таємниць і мовчання. Маргарет же під впливом оповідачки наважується скинути свою ношу раніше, ніж її життя промайне повз.
Однак одну таємницю Віда Вінтер усе ж забирає із собою в могилу. Нам так і не дають чіткої відповіді на питання, чи була близнючка, що вижила в пожежі, Еммеліною чи Аделіною.
“Другі похорони були незрівнянно скромніші.
Лише четверо — Джудіт, Моріс, лікар і я — були присутні при похованні жінки, яка під час заупокійної служби іменувалася Еммеліною.“
Сама “дівчинка-привид” хотіла вірити в те, що врятувала Еммеліну. Але тривожна поведінка близнючки, яка вночі риє ями в саду, а вдень влаштовує гучні істерики, натякає на те, що це могла бути Аделіна. Втім ми не знаємо, як могли вплинути пожежа й утрата дитини на стан спокійної Еммеліни. Ще один цікавий факт полягає в тому, що “дівчинка-привид” не залишила Авреліуса при собі, а віддала його старенькій. Якби врятованою близнючкою була Еммеліна, чи стала б Віда Вінтер так жорстоко чинити зі своєю коханою сестрою — розлучати матір із дитиною? Але якщо вижила Аделіна, дитину жодним чином не можна було залишати: це загрожувало б небажаною увагою до близнючок і наражало б благополуччя дитини на небезпеку з боку Аделіни. Та й сама Віда Вінтер зізнавалася, що анітрохи не цікавилася долею Авреліуса — для неї був важливим лише спокій Еммеліни.
Привиди Маргарет
“Цієї ночі я бачила сон.
Гуляючи садом міс Вінтер, я зустріла свою сестру. Сяюча і прекрасна, вона розгорнула свої золотаві крила, ніби хотіла мене обійняти, і я наповнилася радістю. Але, підійшовши ближче, я помітила, що вона сліпа і не може мене впізнати.“
Маргарет, подібно до Віди Вінтер, кожним своїм днем намагається наблизити мить возз’єднання з померлою сестрою. Її життя закінчилося, так і не розпочавшись. Замість того щоб святкувати її народження, родина перебуває в нескінченній жалобі за померлою сестрою-близнючкою.
Маргарет живе тихо, намагаючись зробити свої будні максимально передбачуваними й зрозумілими. Вона не терпить сюрпризів і потрясінь, у літературі віддає перевагу заздалегідь зрозумілим книжкам, відчуває дивний потяг до некрологів і відчуває подих смерті, ніби частина її вже знаходиться по той бік.
“Повільно крокуючи алеєю до каплиці, я розмірковувала про людину, з якою щойно подружилася. Це було зовсім не схоже на мене. Перед входом на кладовище я раптом подумала: “А що, якщо він — це я сама? Можливо, він плод моєї уяви? Може, після знайомства з міс Вінтер я — вже не зовсім я?“
Міс Вінтер вириває Маргарет із її звичного сумного напівсну й змушує робити те, що їй не властиво: цікавитися життям, знайомитися з новими людьми та відкриватися їм. Завдяки знайомству з нею й Авреліусом Маргарет на певний час відсуває свої скорботи на другий план і починає активно діяти заради інших. Вона допомагає Авреліусу дізнатися про своє минуле, втішає міс Вінтер, мов віддана доглядальниця, й проводжає “Еммеліну” в останню путь, підтримуючи сестер у їхню важку годину. Почасти звичка Віди Вінтер спілкуватися різко й прямо зі своїм співрозмовником змушує Маргарет відкритися. Віда Вінтер ставить Маргарет незручні запитання, від яких та звикла ухилятися або ховатися за маскою напускної ввічливості. Ці питання (як-от питання міс Вінтер про важливість книжок на противагу людському життю) змушують Маргарет дивитися на світ прямо; змушують її підняти голову й зазирнути всередину себе, не лякаючись правди.
Зрештою, її готовність відкритися й розповісти свою історію іншій людині допомагає їй примиритися з минулим і попрощатися з сестрою. Тепер її життя відокремлене від життя її близнючки. Вона ніби народжується знову — готова яскраво святкувати перемоги у власному й чужому житті. Маргарет робить те, що раніше було їй невластиве: голосно кричить Авреліусу привітання з днем народження, співає й навіть закохується.
“Мені було завдано незвичайного візиту. Я саме готувалася до нашої поїздки до Йоркширу і, тихо щось наспівуючи, складала речі до валізи, що лежала розкритою на моєму ліжку… Вона [сестра] прийшла — і вона пішла. Я більше ніколи не побачу її по цей бік могили. Відтепер моє життя належить лише мені.“
Залишити відповідь