«Знайшовши Бога, якого вони могли любити, люди знаходили те, чого ще ніколи не давав тодішній світ, — щастя любові.»
Коли я брала книгу в руки, я хвилювалася, що через кілька десятків сторінок мене поглине нудьга та розчарування — чого ще чекати від історії, дія якої відбувається у Стародавньому Римі? Однак, я рада, що глибоко помилялася на її рахунок. Колоритний та реалістичний сеттінг, персонажі, які здаються одночасно знайомими та зовсім неординарними, динаміка сюжету, зворушлива ідея — все це захопило мене із самого початку.
Книга представляє нашій увазі час, який сьогодні важко уявити. Час, коли люди ступали землею незліченних богів, коли жалість вважалася боягузтвом, а жорстокість і помста — чеснотою, гідною похвали. Коли люди жили під гаслом “хліба та видовищ”, а поміж них проповідували старці, які ще встигли застати Христа. Можна сказати, що ми спостерігаємо колиску цивілізації — не з погляду технологічного прогресу, а з погляду прогресу духовного. В умах почали зароджуватись нові ідеї, такі незвичайні тоді, і такі знайомі нам з дитинства зараз.
Історія розповідає нам про долю кількох впливових римлян і про те, який вплив можуть мати на черстві й вибагливі душі любов і співчуття. Ми спостерігаємо за переломними подіями у житті августіан Петронія та Вініція, а також бідного філософа Хілона. Кожен із них ітиме своєю дорогою до Бога, любові та спокути.
Шлях Вініція
У центрі нашої уваги протягом всієї історії знаходиться Вініцій — юний воїн, душу якого від народження загартовували римські принципи й криваві битви. Він відразу ж видається нам розбещеним та егоїстичним юнаком, якого оточення всіляко заохочує розвивати свої погані нахили. Вініцій перебуває в стані, в якому він — один із найвпливовіших людей світу, а отже, має право отримати все, чого забажає. Проте, йому чинить опір юна безправна дівчина Лігія: коли Вініцій готується здобути її як черговий трофей, вона вислизає з його рук, протиставляючи свою волю його забаганці. Цей бунт виявляється чимось новим для Вініція і втягує його у божевільну гонку, з якої він вийде зовсім новою людиною.
Незбагненні шляхи Господні, і шлях Вініція до Лігії був справді дивовижним. Подумати тільки, що варто було юнакові відкрито прийти до будинку Помпонії та Авла та щиро попросити руки дівчини, і Лігія стала би його дружиною без бою і примусу. Але в результаті необачних рішень Петронія, допомога якого обернулася стражданнями для всіх залучених, шлях закоханих один до одного виявився важким, як ніколи. Однак, можна сказати, що Петроній несвідомо послужив інструментом Бога, щоб повернути заблудлу душу Вініція до себе. В результаті свого шляху Вініцій очистився, буквально пройшовши через вогонь за коханою, а Лігія спромоглася зміцнити свою віру і витримати всі випробування гідно.
Здається, що Лігія була послана, щоб привести Вініція до світла та навчити його справжньому коханню. У цій історії дівчина не підступна Єва, яка спокушає чистого Адама на гріх; вона рятівниця, яка своєю чеснотою має подолати егоїзм Вініція.
На початку історії здається, що Вініція неможливо “врятувати”. Його думки і бажання викликають бурхливе обурення, а його егоїзм не знає меж. На початку оповідання юнак зовсім не замислюється про почуття інших, наче всі, хто його оточують, це іграшки для його розваги. Він не думає про почуття опікунів Лігії, він не думає про гордість самої дівчини, а чужі душі для нього — темний ліс. Вініцій не вміє і не хоче контролювати свої бурхливі емоції, дає волю непомірній жорстокості та не знає міри ні в чому.
“Та були й хвилини, коли, блідніючи від люті, він упивався мріями про те, які приниження й муки завдасть Лігії, коли знайде її. Йому хотілося не тільки володіти нею, а й бачити її приниженою, покірною рабинею; водночас він усвідомлював, що якби мав вибір — стати її рабом або ніколи більше в житті її не побачити, — він обрав би стати її рабом. А в інші дні він із насолодою уявляв собі сліди, які батіг залишив би на її рожевому тілі, і те, як він поцілував би ці сліди. І часто йому спадало на думку, що він був би щасливий, якби міг її вбити.“
Коли Вініцій зміг віднайти Лігію, а її друзі-християни оповили його добром і турботою, мені часом здавалося, що вони даремно це роблять. Мотиви Вініція не давали надію на позитивні зміни в його серці. Він дуже довго не міг зрозуміти, що любов виражається не в тому, щоб насильно посадити кохану коло свого домашнього вогнища, а в тому, щоб виявити повагу до її волі; не в тому, щоби бажати дівчину для себе, а в тому, щоби бажати їй щастя. Однак, перебуваючи поруч із чесними людьми і відкривши себе новим ідеям, Вініцій зміг схилити свою гордовиту голову і впустити в себе світло.
“Це видіння Вінїція знову переплелося з тим, що він чув в Остриані з уст апостола про явлення Христа над озером. І тепер, у сяйві того ореолу на березі, він бачив постать чоловіка, до якого Петро вів човен… Натовп заспівав мелодійний гімн, у повітрі запахло нардом, вода заграла райдужними барвами, немовби на дні розквітли лілії й троянди, і нарешті човен лагідно торкнувся піску. Тоді Лігія взяла його за руку й мовила: «Ходімо, я поведу тебе!» — і повела його туди, де було сяйво… Ще якийсь час йому ввижалося, що він стоїть на березі озера й що його оточує натовп, серед якого він, сам не знаючи навіщо, розшукує Петронія й дивується, що не може його знайти.“
Це видіння, яке Вініцій мав у будинку християн, передбачило подальшу долю і його, і Петронія. Лігія не втратила віру в нього, а взяла за руку і повела до Бога. Однак Петроній не міг приєднатися до них на цьому шляху.
Найцікавішим вияляється те, що Вініцій зміг отримати Лігію не шляхом жорстокої боротьби та хитромудрих планів, а шляхом смиренності. Не Вініцію судилося відбити дівчину на арені від грізного бика, адже це зробив Урс. Вініцію слід було лише спостерігати, чекати та вірити. Всі плани, які він з Петронієм будували, щоб повернути Лігію, обернулися прахом, лише доводячи, що їхня влада над людьми — ніщо в порівнянні з волею вищих сил. Тільки віра та любов змогли дати Вініцію сили та мужність витримати прикрощі та дочекатися свого щастя.
“І той [Вініцій] відповів дивним, надтріснутим голосом, протяжно, немов хворе дитя:
— А я вірю, що Він може мені її повернути.”
Так Господь піддав душу Вініція випробуванню, пройти яке він міг лише за допомогою безмежної віри та смирення перед Його волею.
“Естет Петроній марно намагався побачити в Лігії її колишню вроду… Але Вініцій, який тепер любив її душу, тим дужче кохав і її саму, і, оберігаючи її сон, почувався так, ніби оберігає цілий світ.“
Шлях Петронія
Як випливало з видіння Вініція, Петроній відмовився йти виділеним йому шляхом до Бога. Він вибрав бути глухим до настанов Петра і холодним як мармур до нового вчення.
Однак, і Петронія торкнувся промінчик християнського жалю. Хоч він і звик перейматися лише своєю натурою, доля закоханих Вініція та Лігії не залишила його байдужим. Він всіляко сприяв їм до кінця, надаючи посильну допомогу у пошуках та порятунку дівчини. Навіть любов не була йому чужа — він віддав все своє багатство своїй улюбленій рабині Евніці, сподіваючись віддячити їй за вірність і любов до нього. Однак, він відмовився визнавати неправоту своїх суджень і марність свого життя. Ставлячи красу і естетику вище чесноти, Петроній служив їм до кінця свого життя. Так само він відмовився змиритися зі своєю долею і віддатися волі Нерона; натомість, він вибрав піти з життя на своїх правилах, остаточно закриваючи перед собою двері до Бога.
“Нагряни раптом смерть — ти, при всій твоїй хоробрості й усіх прикрощах, помер би, дивуючись, що вже пора йти з цього світу, а я прийняв би це як необхідність, усвідомлюючи, що немає на світі таких ягід, яких би я не скуштував. Я не кваплюся, але й не буду впиратися, лише постараюся, щоб мені до кінця було весело.”
Шлях Хілона
І Хілон мав свій шлях до Бога. Душа старого зачерствіла за роки поневіряння, злиднів і жорстокості. Йому не чужі були боягузтво, брехня і підступність. Здавалося, що цей цинічний філософ не здатний на щирі почуття та вірність. Однак, у ньому втілилася біблійна мудрість: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу.» Хілон був тим самим злом, що вкрав у Главка сім’ю, здоров’я, а потім і життя. Однак саме прощення Главка, який підставив Хілонові другу щоку і двічі його пробачив, зламало цинічність Хілона і привело його до Бога.
Хілону судилося у відповідальний момент казати істину перед городянами Риму і цим посіяти нове насіння віри у душах язичників. Не зважаючи на своє благополуччя, він звинуватив імператора у підпаленні Риму і одночасно очистив ім’я невинних християн, яких засудили несправедливо. Тим самим він ніби повторив шлях Павла з Тарса, який одного разу сказав:
“…Я прагнув знищити істину в усій землі, де мешкають люди; та саме мене, всупереч цьому, Господь призначив, щоб я по всій землі проголошував істину Його.”
Залишити відповідь