“Чи зможеш ти стати іншим, забувши, як тебе дресирували?”
1900 рік — початок нового століття. Світ на зламі епох. Наука, побут, мода, політика набирають швидкість і несуться повз у темпі потяга. Все навколо охоплює вихор, і здається, що якщо ти залишишся стояти на місці, як горде і тонке деревце, твій стовбур не витримає тиску і зламається.
Варто тільки замислитися, скільки життів охопили зміни в один єдиний рік. І як не загубитися у цьому вирі такій простій дівчині як Стефанія Чорненько?
Місце і час дії
Станіслав (нинішній Івано-Франківськ) постає перед нами як яскраве, галасливе і суперечливе місто. Розкішні будівлі роздивляєшся, поки переступаєш через калюжі багнюки, навкруги чуєш місцевих одразу декількома мовами, похід у магазин — це чарівна подорож або виснажливий квест, а поки гуляєш, треба дивится куди йдеш, адже можеш випадково вийти з гучної веселої вулиці на небезпечний понурий провулок. А ще Станіслав це вчені лікарі, талановиті майстри, загадкові артисти, геніальні професори та поціновувачі мистецтва.
У 1900 році світ знаходився на перетині епох. Він все більше нагадує наш модерний час, але ще таїть у собі віру в диво, магію, старі звичаї та дивує розкошами в побуті. Люди ще вірили у непорушність уз, вірність і відданість. Служіння іншому було чеснотою. А ще кожний знав своє місце. Або ж уже ні?
Насправді, люди всіх соціальних прошарків вже почали запитувати себе, де їхнє місце у житті. Старі норми перебувають у небезпеці, адже тепер не господині обирають собі служниць, а служниці обирають собі місце. Людям вже недостатньо просто виконувати роль, яку їм встановило життя. Ілюзії спадають, і перед людиною відкривається великий новий світ, де можна легко загубитися, ніби билина на вітру, розірвавши усі закам’янілі зв’язки з минулим.
Місто Станіслав це лише одне з мільйона міст, де такі самі Стефанії запитують себе, чи правильно вони жили увесь цей час, або ж треба щось міняти? І як важко відступитися від звичного ритму, де усе зрозуміле і знайоме, і ступити на шлях неясності, який обіцяє привести тебе — можливо, не до кращого життя — але до свого власного.
Передбачення катастрофи
Оповідь починається з насиченого місяця січня 1900 року однієї звичайної родини та показує буремні зміни, які відбуваються з героями протягом цього одного року. Перші записи Стефанії у свій “щоденник” виглядають веселими та енергійними, але ми можемо помітити ознаки майбутньої катастрофи вже на самому початку оповіді.
“Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті. Хтось Неосягненно Безмежний зараз засопе, солодко витягне кінцівки – і прокинеться. Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане.
Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.”
Цікаво, що натяк на пожежу, яка застала героїв на останніх сторінках книги, вже присутній на перших сторінках. Але ніхто не може повірити, що завтра принесе нещастя, поки не це завтра не наступить.
Інший цікавий символ це дім, у якому живуть Стефа, Аделя та Петро. Аделя згадує, що Петро переніс свої професійні звички на їхній власний дім, додаючи до нього обрамлення, схожі на поховальні вінки і квіти, від чого в неї недобре передчуття. А сама Стефанія висловлюється, що Петро у вигляді цієї вілли побудував Аделі за життя мавзолей.
Також викликає пересторогу мінливість та невизначеність дому. Стефа пише, що він не має чітких ліній, кутів, увесь округлий і змінюється на очах, ніби корабель на хвилях. Скляна стеля, що демонструє магічне зоряне небо, протікає, і поки всі навколо ігнорують незручності, головна героїня підставляє відра під дірки, що протікають. Так, ніби цей чудовий фасад ховає численні недосконалості і слабкості від сторонніх очей, і в будь-яку хвилину може не витримати.
Аделя і Стефа
Стефа, ніби Попелюшка, росла в родині Ангерів, чітко розуміючи свою роль з самого дитинства. Вона — донька служби, і сама є службою доктору і Аделі. Аделя — обожнювана дитина, яка дивом вижила, і її треба доглядати та захищати.
І все ж таки, мені було дивно думати про те, що доктор, виховуючи обох дівчат, зробив таке жорстке розділення. Адже дівчат він забрав з пожежі ще зовсім маленькими — вони ще не знали, хто вони є, і що з ними сталося. Сценарій міг би бути іншим — він міг виховати Стефу як власну дитину, і тоді Аделя і Стефа могли б назвати одна одну сестрами. Натомість, він, рятуючи дитину від сиротства, зрозумів, що не зможе назвати її власною донькою. Не знаючи, як вчинити, і шкодуючи про своє рішення забрати чужу дівчинку, він виховав її як покірну службу.
Не можна сказати, що доктор вчинив жорстоко по відношенню до Стефи — все ж таки, все краще, ніж опинитися сиротою у ті часи. Але це створило сильний ефект на свідомість дівчинки. Стефа, не розуміючи до кінця власної ролі (вночі вона спить в одному ліжку з Аделею, як рідна, але зранку має забирати їхній ноцник і поспішати готувати сніданок), залишилася у цьому невизначеному становищі і тоді, коли подорослішала.
Із листа доктора Ангера, який Аделя зберегла у себе, стає зрозуміло, що доктор ясно усвідомлював неправильність своїх дій. Він правильно зазначав, що своїм поводженням нашкодив не лише Стефі, але й Аделі. Адже Аделя теж страждала від їхньої зі Стефою співзалежності. Не стільки тому, що не могла дати ради господарству сама, а тому, що була настільки прив’язана до Стефи, яка ніколи по-справжньому не була на рівні із нею, що залишилася одинокою.
“«Адель Ангер ходить на карнавали з домашньою службою, а шлюб взяла з руським трунарем», – але Петро ніколи її не супроводжує, як би я могла відпускати її саму.“
Мені кинулася в очі ця фраза — невже Аделі, такій яскравій і привітній, зовсім ні з ким вийти у світ? Ми також не бачимо жодної згадки про те, що вона приймає в себе подруг, або ж має близькі стосунки із кимось, окрім Стефи і Петра. Тоді виявляється, що не тільки Стефа почувалася самотньою — холодна і неприступна Аделя теж. Проявляючи жорстокість і грубість до Стефи, вона намагалася відділити себе від цих невизначених стосунків, але Стефа ніколи не давала їй забути про те, наскільки дорогими вони є одна для одної.
Світ на плечах ілюзій
“Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію – і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок.“
І дійсно — варто було Стефанії визнати власні ілюзії, як світ навколо перетворився на катастрофу.
Перебуваючи у своєму невизначеному становищі, Стефа сама придумала для себе роль, обов’язки і місію. Доктор у своєму листі влучно зазначає, що Стефа «миттєво оволоділа мистецтвом бачити все тільки так, як їй зручно». Але омана не могла тривати вічно.
На початку роману Стефанія пишається тим, що може бачити ілюзіоніста Торна наскрізь і розгадувати таємниці його виступів. Однак пізніше ми бачимо, що вона сама не здатна розгадати ілюзію власного життя.
“Щоб розвіяти ілюзію, достатньо просто бути уважним.
І визнавати чесно: ти бачиш саме те, що бачиш.”
Першою ілюзією Стефи була її впевненість у тому, що доктор любив її як доньку.
“Яка потужна хвиля гарячого щастя затопила мене від Аделиної розповіді про гнів доктора Анґера через пропозицію панни Зузи. Та як вона сміла таке казати! Та аби живу людину продавати за гроші! … Стефа завше була з ними і завше буде, вона так само невідʼємна від їхньої родини, як… як осей золотий дзиґарок, що дістався йому від батька!“
Коли людину порівнюють із річчю, стає зрозуміло, що людину не цінують по-справжньому як особистість. Стефі критично не вистачало любові і визнання, тож вона придумала цю любов сама. Дівчині здавалося, що вона має набагато більше значення для оточуючих, ніж насправді. Тож їй були приємно думати, що вона може змагатися за любов доктора із Аделею, хоча насправді, у серці доктора ніякого змагання ніколи не могло бути. Для Стефи вони з Аделею є ближчими, ніж сестри, і в цьому криється друга ілюзія Стефанії — вона думала, що може називати себе сестрою Аделі і претендувати на місце у її житті.
Аби знайти привід залишитися поряд із подругою, вона також вигадала собі місію. Помилково вважаючи, що у своїх останніх словах доктор заповів їй бути при Аделі служницею, вона змогла виправдати своє місце в Аделиному домі. Це врятувало її від необхідності шукати власну дорогу у житті, і вона, не задумуючись двічі, присвятила себе єдиному, що уміла з дитинства — служінню іншим. Не вміючи виявляти свою любов інакше, вона так само приходила до дому Йосифа, якого кохала, та доглядала за його господарством(при тому, що в Йосифа була жінка, яка мала цим опікуватись).
Четвертою ілюзією Стефи був їхній із Йосифом зв’язок. Можливо, Йосиф і справді мав до неї почуття раніше, але тепер виявляв до неї лише сердечну доброту. Стефа відчайдушно хапалася за їхній зв’язок і побачила у Йосифі свого Мойсея, який має вивести її з темних закутків її безрадісного існування. Окрім цього, Йосиф підсилював її впевненість у тому, що вона має присвятити життя служінню іншим, знаходячи в цьому своє власне щастя, і це було іншою причиною, чому їй була так важлива його присутність. На жаль, він не міг стати її провідником. Більше того, важко сказати, чи було між ними колись насправді якесь почуття, або ж парубок просто відчував ніяковість поруч із протилежною статтю. Для мене показовою стала сцена, в якій Аделя цілує Йосифа, а він не відштовхує її, а навпаки — відповідає на поцілунок.
“Але цієї миті Аделя раптом простягнула руки вперед і вгору, притягнула Йосифове обличчя до себе й поцілувала. Він схилився до неї, вигнувся кумедно й безглуздо і несміливо поклав долоні їй на передпліччя. Я не вірила своїм очам. Цього не могло бути. Для цього не було ні підстав, ні передумов. Це не відбувалося.“
П’ятою ілюзією Стефи стала її надія на те, що вона може колись назвати Фелікса власним сином. Взагалі, у Фелікса дуже цікава роль у романі. Його ім’я означає “щасливий”, і всі чекали, що з його появою ця дивна і непевна сім’я нерешті перетвориться на справжню щасливу родину. Натомість, щастя виявилося таким само оманливим і непостійним як і хлопчик. Здавалося, ось-ось все стане краще, ось-ось воно піде до тебе в руки; ти простягаєш долоні до нього, а воно вислизає в тебе поміж пальців і ховається у найтемніший закуток.
Останньою ілюзією Стефи стала її думка про те, що вона краще за Аделю. Це може дивно звучати, адже вона прагнула їй служити, чи не так? Але ми не раз бачимо, як Стефа висловлюється про притворність Аделі, про її показну ввічливість, про її беспомічність і про те, що вона сама собі не може дати раду. Натомість, Стефа вбачає у своєму служінні не роботу, а альтруїзм. Згадаймо опис весільної подорожі Аделі та Петра. Стефа почувалася ображенею, що у весільну подорож двох людей вона залишалася непоміченою, а її зусилля догодити закоханим були не оцінені. Так само її обурює те, що Аделя не дякує їй достатньо за її службу. Коли вона запідозрила Аделю в нечесному ставленні до Петра, вона вважала, що має право її судити, спираючись на власні домисли. Але насправді, Стефа теж не завжди чинила правильно. Вона нишпорила у щоденниках Аделі, проявляла жорстокість до неї та до Фелікса і навіть виставила Аделю на посміховисько на її власному святі.
Вся справа в тому, що Стефі хотілося, щоб без неї не могли впоратися. Їй хотілося почувати себе потрібною. Без цього вона сама не бачила своєї цінності.
“Коли ж гощу своїм їдженням Аделю й Петра чи ще кого – то й сама стаю ароматною, як смажений часник, соковитою і солоною, як полядвиця, гострою, як перець, делікатною, як молочний пудинг, жирною і ситною, як печена качка. Віддаю себе – і віддала б без лишку. Тільки б їли. Бо як не їдять, то стає тяжко й гірко: не хочуть мене, нехтують.“
Велвеле — той, хто відкрив Стефі очі
Перша зустріч Стефи з Велвеле була настільки неприємною, що в читача мало скластися враження, що юнак є якимсь чудовиськом у тілі принадного хлопця. З якоїсь невідомої причини він справив на Стефу таке сильне враження, що вона втратила владу над собою, що бувало з нею рідко. Це один з небагатьох моментів у романі, де Стефа почувається беспомічною та маленькою перед іншою людиною.
“Хоч набагато молодший від мене, він має статечний, серйозний вигляд.
Його погляд справляє на мене якесь незрозуміле містичне враження: я раптом холону, серце починає битись часто й тривожно, зволожуються і тремтять долоні. Щось образливе та принизливе світиться в його очах, хоча мʼясисті яскраво-пурпурові губи й розтягнулись у приязній усмішці.“
Цікавим також є факт, що Велвеле є молодшим за Стефу, але їй він здавався вищим і сильнішим за неї. На мою думку, Велвеле є втіленням правди, ясності, сміливих планів і змін, з якими мала зіткнутися Стефа, та які викликали в неї такий жах та відразу. Зустрівшись із Велвеле на ринку, вона ніби вперше подивилася на себе тверезо, і побачене її відсахнуло.
Саме Велвеле відкрито говорить зі Стефанією про її життя, не ховає правду за красивими словами, змушує її переосмислити своє місце у житті та скинути пелену з очей. Оскільки Стефанія прагне утримувати власні ілюзії недоторканими, зустрічі із Велвеле справляють на неї неприємне враження, і вона його уникає.
“«Я тільки хотів сказати, – продовжував він спокійно говорити мені навздогін… – що недарма про ваші таланти ходить така слава! Ви могли б готувати їжу, до якої були б охочі і архикнязі, і прості люди, і всі б вам дякували і вас цінували».
Жахливий, жахливий.
Я почала молитись пошепки, щоб більше його не чути.“
Чого Стефанія Чорненько може навчити нас
Кожний із нас носить на собі шаль ілюзій, які роблять життя легшим і комфортнішим. Деякі з них нав’язало навколишнє середовище, а деякі нав’язали ми собі самостійно. Виправдання це також ілюзії. На прикладі Стефи ми можемо прослідкувати, як важливо час від часу дивитися на своє життя тверезо і вчасно помічати речі, які конче потребують уваги і змін. Коли ми обманюємо себе, ми, по-перше, у перспективі шкодимо самим собі, а по-друге, ми ранимо наших близьких людей.
Другий урок — любити себе. Стефа не любила себе, а шукала любові в оточуючих. Догоджаючи іншим, шукаючи їхньої похвали, вона відчувала, що вона потрібна, а значить, її люблять. Служінням вона намагалася заробити любов, яку не давали їй у повній мірі ані доктор Ангер, ані Аделя, ані Йосиф. І від цього ще болючішими були миті, коли їй здавалося, що нею нехтують (як у сцені, де Стефа викинула страву Петра у вікно через те, що він не любить риби). Якщо Стефа відчувала, що її не потребують, вона внутрішньо розсипалася.
Третій урок — не забувати про крихкість і швидкоплинність життя. Книга показує, як життя двох дівчат перевернулося з ніг на голову всього за один рік. Тож годі чекати, що хтось принесе тобі визволення; годі сподіватися, що справи налагодяться самі. Кожний є сам господарем свого життя, і коли ми відтягуємо певні неприємні рішення, може статися так, що час вийде, і приймати їх буде вже запізно.
Четвертий урок — необхідність змінюватися. Як світ змінюється навколо нас, так і ми маємо іти у ногу з ним. Стефа та Аделя не хотіли змінювати свій спосіб життя, чіпляючись за те, до чого звикли з дитинства, навіть якщо це завдавало їм болю. У результаті, їхній зв’язок не витримав натиску часу і обставин, і стеля їхнього власного дому розбилася та осипалася їм на голови.
Смачні деталі
На десерт, хочеться відмітити стиль оповіді, який авторка так щедро здобрила магічними елементами, ароматними крамницями та смачними стравами.
“Я вийняла з пʼєца виварку, в якій, іще теплі, лежали рядками голубці з тертою бульбою – рівненькі та круглобокі, мов поросята. Швиденько загріла до хрумкої іржавої скоринки кілька кілець кишки, а після них – учорашні кармонадлі. У ту мить, коли я краяла шинку і сальцесон, до кухні увійшов Торн.“
Головні героїні живуть у світі екзотичних мікстур, вигадливих меблів, розкішних оздоблень, а їхній одяг та аксесуари є справжнім мистецтвом. Захоплюють найменші дрібнички — від пляшечок з ліками до фантазійних прикрас для волосся.
“Алеля… намагалась знайти свою настоянку з пурпурових ріжків, краплі валеріани та беладони.
Вийнявши з деревʼяної скрині з широкими шкіряними пасками, обтягнутої всередині темно-зеленим сукном, пуделко з ліками, я мовчки накрапала до срібного келишка фіолетову настоянку з ріжків і піднесла Аделі до рота.”
Вся оповідь ніби відчувається тактильно, візуально, на смак, а носа досягає аромат Аделиних парфумів, пахкотіння зі Стефиної кухні, яскраві запахи людного ринку та пахощі місцевих крамниць.
“До прилавка не так просто підступитися: весь простір заставлено мішками з кавою, цукром, кардамоном, цикорієм, мушкателевою ґалкою, гвоздикою, стручками ванілі, тютюном і какао, повітря тут, як тліючий пух – набивається в рот і в ніс, не дає вдихнути, щипає очі. Уже від самого запаху стає так весело, ніби випила міцної чорної кави або келих шампана на голодний шлунок.“
Ми, люди 21-го століття, змогли декілька годин прогулятися містом 1900-го року. І прогулянка ця була такою насиченою і красивою, що її точно захочеться повторити.
Залишити відповідь