Перше, що хочеться відмітити, це те, що на момент написання цієї статті все ще немає українського перекладу книги 夏物語 (що опублікована у 2019 році) — “Літні історії”, якщо перекладати дослівно. В англійському перекладі книга має назву ‘Breasts and Eggs’ (“Груди і яйця”) — саме так називалася оригінальна новела, опублікована авторкою Міеко Кавакамі у 2008 році, на основі якої і біли написані “Літні історії”. У 2019 році вона повністю переписала цю новелу і розширила сюжет, який тепер складається із двох частин: перша частина це переписана оригінальна історія про Макіко та її дочку Мідоріко, в той час як друга частина фокусується на розвитку персонажа Нацуко. Ця нова версія має назву “Літні історії”, хоч англійський переклад зберіг стару назву новели — ‘Breasts and Eggs’.
Тож оскільки офіційного українського перекладу цієї історії немає, “Літні історії” це лише моя версія перекладу назви книги.
Перші думки
“Літні історії” — це оманлива назва. Не знаючи сюжету, можна подумати, що книга створена для того, аби взяти її із собою на пляж як легке читання. Однак єдиний зв’язок цієї книги із літом це задушлива спека, від якої страждають наші герої, проживаючи в Осаці та Токіо. Вона не має ніякого відношення до пляжів, басейнів, відпочинку і літньої “легкості”.
Центром сюжету виступає Нацуко, якій на початку історії 30 років, а також її старша сестра Макіко та племінниця Мідоріко. У першій частині Макіко та Мідоріко, які живуть в Осаці, приїжджають в гості до Нацуко, яка проживає в Токіо та намагається написати свою першу книгу. Макіко має нав’язливу думку зробити собі операцію на грудях, що виглядає абсурдно, враховуючи матеріальний стан сім’ї. Мідоріко переживає критичний етап, в якому вона намагається примиритися зі своїм жіночим тілом, до якого відчуває відразу. На фоні власних нав’язливих думок та дивного поводження матері Мідоріко замикається у собі та перестає розмовляти. За декілька днів, що жінки проведуть в гостях у Нацуко, вони встигнуть пройти кульмінацію у своїх відносинах та знову знайти шлях одна до одної. Дія другої частини книги відбувається через декілька років та фокусується на Нацуко, яка за попередній час встигла написати бестселлер та почати роботу над другою книгою. Однак робота стоїть на місці і героїня переживає особисту кризу. Окрім цього, тепер вже вона має нав’язливу ідею — народити дитину.
Сюжет книги відкривається роздумами про бідність, через яку пройшла сім’я Нацуко, і з якою вони ніяк не можуть повністю попрощатися. Герої живуть в невеличких звичайних квартирах, розмовляють на звичайні теми та просто намагаються не загубити один одного у складному вирі життя. Їхній побут та звички не відрізняються екстраординарністю, і впродовж сюжету, здається, із героями не відбувається нічого особливого. Тим не менш, “Літні історії” затягують тебе з перших сторінок та не дають відкласти себе на полицю. Чому?
Насправді, саме тому, що думки і почуття персонажів такі близькі, книга не відпускає та залишає слід. Напевне, багато жінок зможуть впізнати себе у Нацуко, яка намагається лавірувати між власними мріями, реальністю та соціальними очікуваннями. Здається, що в неї нічого не складається як слід: книга стоїть на місці, близьких друзів немає, романтика залишилася у далекому минулому, юність проходить, ще й треба кінці з кінями зводити. І в цій неідеальності, у цьому пошуку себе ми впізнаємо власні слабкості, переживання та думки.
Героїні книги ставлять складні питання на теми, для яких в суспільстві вже давно є усталена думка. В той самий час, Міеко Кавакамі не висловлює твердої думки на порушені теми і не засуджує вчинки героїв. Книга також не дає чітких відповідей на питання, які ставить. І саме тому вона змушує нас задуматися над ними, сформувати власну точку зору, передивитися наші усталені судження. В результаті, ми залишаємося із тими висновками, до яких прийшли самі.
Груди і яйця
Найдивнішою сценою для мене була конфронтація героїнь на кухні в квартирі Нацуко. Тоді нетвереза Макіко стала звинувачувати свою дочку Мідоріко, Мідоріко вперше за довгий час повернула собі голос, а потім Нацуко спостерігала, як мати й дочка розбивають собі на голові яйця.
Яке значення мали ці яйця? Яйця, в контексті жіночності, символізують материнство, початок нового життя і потенціал. Окрім цього, це соціальний тиск, який змушує жінку “виконати свою природну місію” та продовжити свій рід. Мідоріко у своїх нотатках роздумує на тему фертильності та над тілом, яке їй дісталося. Її дитинство не можна назвати безтурботним, і спостерігаючи, як її мати працює на межі своїх сил, щоб забезпечити їй життя, Мідоріко відчуває себе зайвим тягарем. Вона шкодує, що мати народила її та прирекла себе на труднощі та негаразди. В той самий час, їй бридко від думки, що й вона буде змушена народити. Не бажаючи, щоб її можлива дитина в майбутньому повторила її долю, Мідоріко відчуває гнів на своє тіло, яке живе власним життям і готує її до репродуктивних задач. Чому стать вирішує за нас, як нам жити? Чому тіло не враховує наші бажання? Чому жіночий організм ставить нам “таймер” у вигляді здорового набору яйцеклітин, які ще в змозі дати нове життя?
Врешті-решт, сцена на кухні служить примиренню матері й доньки, коли вперше за довгий час вони змогли встати на один рівень, порозумітися та пройти складний етап їхніх відносин.
Груди, по яким втрачала глузд Макіко, символізують тиск, у якому знаходяться жінки, прагнучи підповідати стандартам краси та сексуальним очікуванням чоловіків. Нацуко, яка ніколи не замислювалася над тим, чи є її власне тіло або ж тіло Макіко достатньо “правильним”, впеше звертає на це увагу, коли сестра розповідає їй про власне рішення збільшити груди. Виявляється, що груди можна оцінювати за безліччю критеріїв, яким надзвичайно складно відповідати, і гнатися за якими дуже боляче та дорого. Коли Макіко розповідала, як готова лягти під ніж заради суспільно прийнятних форм грудей, я разом із Нацуко відчувала біль, бо не розуміла, як може суспільна думка змусити жінку розрізати власне тіло та засунути у нього якийсь штучний матеріал. Власне, уся ситуація із операцією мала на меті продемонструвати жертви, на які люди готові йти в гонці за привабливістю.
Імена героїнь
Цікавим є спостереження за іменами героїнь: Нацуко, Макіко, Мідоріко, Юріко. По-перше, усі вони мають у собі часточку 子 (“ко”), що означає “дитина“. Одразу згадується, як Нацуко порівняла власне тіло із тілом дитини — діти, перш ніж стати дорослими, мають органи, в яких немає певних задач і функцій; вони просто є. Тим не менш, діти відчувають себе спокійно у власних тілах. Тож, виявляється, що навіть за відсутності (і небажання) сексуального життя, можна жити в гармонії із собою, навіть якщо тіло не використовує власний потенціал на 100%.
Інша можлива паралель це загадка, яку поставила Юріко: якби ти могла розбудити із солодкого сну 10 дітей, знаючи, що 9 із них тобі подякують, а один бути вічно несчастним, чи розбудиш ти їх? Ми всі — це діти, яких народили і тим самим “розбудили зі сну”. Деякі з нас мають з раннього віку боротися зі складними викликами, в той час як інші будуть вдячні за досвід, який подарували їм батьки.
Цікавий сенс також містить їм’я 夏目 夏子 (“Нацуме Нацуко”), яке повторює ієрогліф літа 夏 аж двічі. Літо у сенсі даної історії це час, коли емоції та почуття “нагріваються” і переживають найвищий пік кульмінації. Також це період росту і змін. Так само ростуть, нагріваються, стикаються між собою та вибухають емоції головних героїнь, що приводить їх до особистого розвитку і зрілості. Окрім цього, можна подумати, що непереборна спека, із якою асоціюється японське літо, являє собою емоційний тиск, який відчуває Нацуко, ховаючись від нього у своїй маленькій квартирі.
Світ жіночими очима
Уявіть світ п’ятсот років тому. Ти вперше з’являєшся на світ. Вперше вдихаєш повітря легенями, вперше випробовуєш свій голос, вперше відчуваєш щось інакше, ніж мамине тепло, і повитуха голосно оголошує: “Дівчинка!”. Ти ще не знаєш, але в цей момент твоє життя вже вирішене за тебе наперед. Можливо, мати і тато голосно зітхнуть, бо сподівалися на хлопчика. Можливо, з часом вони тебе полюблять. Але вже немає сумнівів щодо того, яким чином ти проведеш наступні років сорок: спершу будеш допомагати батькам у господарстві, далі тобі знайдуть чоловіка, а далі, звичайно, — народжувати без упину, поки стане сил в твого організму. І, звичайно, повторити цей цикл зі своїми дітьми.
На відміну від жінок, які жили у той час, у сучасних героїнь книги є вибір. Вони мають право не народжувати, не одружуватися, не заводити сім’ю. Та чи мають вони насправді вибір з моральної сторони?
Велике питання, яке ставить перед нами авторка: чи визначає наше тіло нашу життєву місію? Як тільки ми народжуємося, наше тіло, хочемо ми того чи ні, стрімко готує нас до дітонародження. Навіть якщо жінка вирішить не мати дітей, її тіло кожного місяця буде вести відлік: ще один місяць, як ти не реалізовуєш свої функції; ще один місяць позаду, а значить, в тебе все менше шансів це зробити. Усі навколо, навіть власний організм, слідкують за цим таймером і нагадують тобі, що ти “насправді” маєш робити зараз, а не гаяти час. Але якщо ти не впевнена, що хочеш? Якщо ти маєш інші задачі? Якщо ти просто не маєш із ким це зробити?
А якщо ти насправді хочеш, але хочеш це зробити сама? Чи вправі ти народити дитину, яка буде жити в неповній сім’ї? Чи можна хотіти дитину не від когось, а просто для себе? Чи це вже егоїзм?
Саме між цими питаннями розривалася Нацуко, яка мала внутрішній поклик “зустрітися зі своєю дитиною”, але не мала бажання заводити сім’ю. Більш того, її не цікавила сексуальна сторона стосунків, що виключало будь-який шлюб. Бо коли ти у стосунках, на тобі висять певні очікування, які не можна просто ігнорувати. І виявляється, що Нацуко стоїть перед глухим кутом: мати чоловіка вона не бажає, а завагітніти як мати-одиначка їй не дасть суспільна думка та державний закон.
Намагаючись вирішити для себе ці питання, Нацуко зустрічається із носіями різних переконань, які якимось чином залишають слід у її свідомості та вливають на її вибір.
По-перше, її власна сестра Макіко намається відговорити її від цього кроку, навіть попередньо не вислухавши її причини. Для Макіко це безглуздо — народжувати дитину від незнайомої людини. Однак, цей довід не має твердого підґрунтя, адже сама Макіко давно розійшлася зі своїм чоловіком, тож для її дівчинки Мідоріко батько це така сама невідома фігура. З іншої сторони, донори надають повну інформацію про своє здоров’я, що має знизити будь-які ризики, пов’язані із захворюваннями дитини. Чи перевіряємо ми своїх партнерів так само досконало, коли одружуємося?
По-друге, редакторка Сенгава також відмовляє Нацуко від цього кроку. Сенгава впевнена, що для сучасної жінки на першому місці стоїть кар’єра — особливо коли жінка така талановита, як Нацуко. Сенгава ніколи серйозно не думала стати матір’ю і все життя провела у роботі. Для неї бажання Нацуко є безглуздям, адже хто у здоровому глузді буде перекреслювати власні амбіції?
По-третє, Юріко. І саме Юріко, яка надавала найбільш вагомі та складні доводи проти материнства, стала причиною, чому Нацуко нарешті наважилася зробити по-своєму. Юріко стверджує, що люди приречені бути нащасними, тому материнство це прояв найжахлівішого людсього егоїзму. Коли вона розповідає загадку про дітей у лісі, вона також нагадує, що ти не можеш знати наперед, якою буде доля твоєї дитини. Це те саме важке питання “а якщо…”, яке вселяє найбільше сумнівів, бо хто наважиться ризикувати? В той же час, із питанням “а якщо…” ми стикаємося кожного дня у різноманітних буденних ситуаціях, а найгіршу біду ніколи не можна попередити завчасно. А з перспективи Юріко випливає, ми всі маємо зупинитися і дати собі померти, щоб не нарікати наступне покоління на біль.
Юріко — це та сама десята дитина, яка народилася, щоб страждати. Переживши страшні речі в дитинстві, вона не може знати, що таке щаслива сім’я. Тож Юріко намагається міряти все своєю власної міркою, не знаючи, що є люди, які готові показати дитині радість життя та навчити щастю — не з власного егоїзму, а навпаки, щоб поділитися усім хорошим, що може запропонувати світ, із іншим.
Єдиною людиною, яка підтримала Нацуко, була Юса. Юса — сама мати-одиначка, відома письменниця, яка втілює у собі ідею фемінізму. Вона розійшлася зі своїм чоловіком, бо їй із ним було некомфортно, і тепер повністю забеспечує сім’ю своїми силами. Для Нацуко це був приклад жінки, яка не потребує партнера, щоб виховувати дитину.
Цікаво, що сама Нацуко не була народжена у благополучній сім’ї. Вона боялася свого батька, дома завжди було мало їжі, ніхто не міг дозволити собі купити щось нове. Тим не менш, Нацуко завжди згадує про своє дитинство із теплом у серці. Якимось чином, в той час як мати, бабуся і Макіко з усіх сил працювали, щоб забезпечити життя сім’ї, вони всі були щасливі. Це найголовніший парадокс — незважаючи на всі важкі виклики, Нацуко все ж зберегла радісні спогади про дитинство. Бо росла в любові. А коли люди міцно тримають одне одного і діляться теплом, вони не можуть бути нещасними.
Самотність
Самотність це друга важлива тема в цій історії. Самотність можна зустріти у різних формах у багатьох персонажів.
Тут саме час згадати про Ріе — давню знайому Нацуко, з якою вони працювали у книжковому магазині. Перш ніж зникнути із життя Нацуко назавжди, Ріе запропонувати головній героїні зустрітися та випити разом в останній раз. І хоча Ріе й Нацуко ніколи не були “друзями”, у цю зустріч Ріе вперше розповіла чужій людині власну історію та поділилася своїми переживаннями. Жінка розповіла, що має чоловіка, який страждає від депресії, і з яким в них уже давно немає ніякої близькості; про його мати, яка звинувачує в усьому Ріе і не хоче відпускати їх обох від себе; і про доньку, із якою Ріе вже давно втратила близький контакт, хоч вони й живуть в одному домі. Ріе на деякий час залишилася сама у Токіо, щоб владними справи перед їх від’їздом, і, дивна річ — вона зовсім не сумує ані за донькою, ані за чоловіком. Жінка у глухому куті, бо вже немає ніякої можливості втекти від проблем, із якими більше не хоче справлятися. Врешті, Ріе зізналася, що відчуває себе самотньою, маючи повну сім’ю.
Айзава і Юріко — персонажі, які вступили у стосунки, намагаючись підтримати одне одного. Дві самотні душі, кожна зі своїми травмами, які намагаються залишитися на плаву, тримаючись разом. У фіналі виявилося, що самотність і жаль це нетривке підґрунтя для стосунків, і треба щось більше; навіть більше, ніж розуміння і підтримка.
Сенгава може бути іншим прикладом самотності. На перший погляд, вона видається впевненою у собі та успішною жінкою, в якої гарне оточення і навіть є коло друзів, тож їй ніколи сумувати. Однак сцена, коли Сенгава пізно ввечері покликала Нацуко у бар, дає зрозуміти, що не все так однозначно. Чи може бути так, що в момент, коли їй було боляче, їй ні з ким було поділитися почуттями? Що їй насправді нікого було покликати посеред ночі у бар, щоб вгамувати гостре відчуття самотності, і тому вона покликала Нацуко, із якою розмовляла всього дікілька разів на рік?
Єдиними персонажами, яких, здається, не захлеснула хвиля самотності, були Юса та Макіко — мати-одиначки, які бачили сенс свого життя у власних дітях. Не можна стверджувати, що діти — це ліки від самотності. Але можна сказати, що коли маєш хоча б одну близьку людину поруч, стає трішки легше.
Принц на коні прийшов, але його змусили повернутися
Так, історія подарувала нам хеппі-енд, але трохи не той, на який ми, можливо, сподівалися. Ви також думали, що Айзава та Нацуко повернуться із Осаки разом, щоб створити сім’ю? Насправді, герої мали інші плани.
Коли Айзава приїхав до Нацуко в Осаку, було зрозуміло, що ним керувало сильне почуття. Не звачаючи на те, що Нацуко перестала підтримувати із ним зв’язок, він проявив силу та зумів знайти її в іншому куточку країни — і це все у свій День народження. Здавалося, тепер вони мають відкритися один одному і зробити одне одного щасливими. Але щастя може бути різним, і романтичний фінал це не завжди відповідь на всі поставлені питання в історії. Айзава дійсно зробив Нацуко щасливою — він здійснив її мрію народити дитину. Бо, можливо, це не була його власна мрія? Після всього, що він пережив, опікуватися новим життям не було для нього рішенням.
Тож Нацуко народила від нього, але не для нього, родичів чи сусідів — вона змогла це зробити заради себе і заради цього майбутнього життя. Без зобов’язань з боку партнера, гіркого розчарування і болю розлучення. Кожний із них пішов своїм шляхом, що було для них правильно.
Вреші-решт, не кожне щастя будується на союзі двох людей. Можна ставити під питання безліч речей і рішень, які робили герої “Літніх історій”, але можна бути певним, що людина може жити щасливо і сама по собі.
Залишити відповідь