Степана Радченка можна не любити, його можна засуджувати, але не можна заперечувати, що його думки відгукуються в нас і викликають розуміння. Спостерігаючи за Степаном, я бачила свою власну внутрішню боротьбу, яку автор вміло спостеріг і виклав на папері. Це дає надію, що багато хто з нас переживає ті самі етапи пошуку сенсів і пошуку себе в цьому світі. І тим цікавіше було спостерігати за долею головного героя, адже в кінці мали чекати розв’язання всіх душевних переживань і відповідь на головне питання — навіщо я живу і що маю зі своїм життям робити.
Перші дні нового життя
Ми знайомимося зі Степаном на його шляху до Києва. Йому 25, він полишив позаду рідне село і друзів, і тепер пливе у своє нове студентське життя. Здається, що все цікаве має розпочатися для парубка просто зараз, адже він ось-ось зануриться у феєрверк столичних пригод після сталих сільських буднів. Але юні Степанові роки не були пусткою: він брав участь у революції, активно налагоджував життя в своєму селі, навіть власноруч склав бібліотеку. Це дає читачеві неочікувану і позитивну рекомендацію головного героя, а ще дає зрозуміти, що в Степана достатньо бекраунду, щоб сформувати сильні переконання і характер. Закономірно, що вирушаючи до Києва, хлопець керувався передусім інтересами загалу та ідеями про побудову світлого майбутнього для товаришів.
На той момент герой був носієм дуже нетипової у нас час ідеї про вищість робітничого класу і необхідність покласти своє життя на алтар праці заради інших. Степан вважав ганьбою думати про себе, і це переконання, хоч і дивне для людей 21-го століття, викликало би повагу, якби не глибока зневага героя до людей, які відрізняються від нього. Вже тоді ми могли побачити перші паростки душевної черствості хлопця, але поки вона виражалася тільки до тих, хто мав зухвалість витрачати час на себе. Підприємці, люди веселої вдачі і взагалі всі, хто відпочиває заради задоволення, діставали від Степана жорсткої критики.
“Він – нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він — один з тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє. Навіть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором.“
Вже на підступах до міста Степана глибоко вражають відпочиваючі на річці. Коли він нарешті ступить до столиці, йому доведеться зіткнутися з багатьма речима, для нього незвичними.
Причастя цукерками
Містяни живуть зовсім іншим життям, аніж уявляв собі Степан. Вони метушаться, голосно радіють, відпочивають, розважаються і загалом думають про себе. Ніхто не йде Степанові на особливі поступки, ніхто не думає про його буття і не піклується його думкою. У перші дні хлопець вперто ішов проти цієї течії, усвідомлюючи свою інакшість, але зрештою вона поглинула і його.
Головний герой за кілька днів у Києві повністю змінює свої погляди на світ. У перші дні його душа повниться відразою до безцільних розваг і розкошів. Кіно здається йому пасткою, натовпи гуляк — розпустою, а крамниці Степан зневажає за те, що вони мають нахабство продавати за гроші речі, які конче необхідні простим людям для існування.
“І вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цого бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обовʼязок?“
“Він минав, не спиняючись, пишні вітрини крамниць, де в блиску ламп мінялись великими бантами повʼязаний шовк і серпанок, спадаючи легкими хвилями з підставок на підвіконня; де на скляних поличках лежало золото й миготюче каміння, шари запашного мила між химерними флаконами пахощів, стоси цигарок з мальовничими паличками, турецький тютюн і бурштинові чубуки. На них він кидав, ідучи, зневажливі погляди – вогонь і лід.“
Та все перевертається в душі Степана на літвечірці. Там, спостерігаючи за іменитими людьми, які здобули славу, Степан теж мріє стати обраним. У цей момент він покидає свої переконання і повністю змінює хід своїх думок. Відтепер він не хоче бути гвинтиком — він хоче бути індивідуальністю; він хоче бути особливим.
Все, що він пережив досі, тепер здається йому не вартим уваги. Левко, якому він раніше заздрив за його просте і налагоджене життя, тепер став для нього уособленням приземленості. Речі на вітринах магазинів і розваги, які він досі зневажав і не вважав гідними себе, тепер спокушають його. Цікаво, що намагаючись бути помітним і особливим, Степан тепер стає «одним із натовпу», а не йде проти нього, як раніше. Тепер він хоче всього того самого, що і всі інші.
“Взявши до рук ці слизькуваті вироби цукерної індустрії, він нагло ковтнув їх, суворо сам до себе промовивши:
— Цить! Я теж хочу поласувати.
Це було йому мов перше причастя, що полишає по собі у вірного тугу від спожитої крові й надії на вічне життя.“
“Дивно діяла на нього юрба. Рухливістю й гомоном вона збуджувала йому й так напружені нерви, мов він уперше побачив стількох людей і відчув свою з ними спорідність. Він зазнавав хмільної радості співіснування з своїми подобами, поєднаний з ними спільністю життєвої дії… Тим-то вся різнота незнайомих створінь була ту мить ближча йому за всіх, кого знав досі.“
Ба більше — він тепер не жадає служити і створювати майбутнє для загалу, він мріє грабувати і забирати собі одному всі скарби світу у власній уяві.
Степан стидається свого сільського походження, і сцена, в якій він кривдить Надійку, стає переломною в його розвитку як персонажа. Раніше Надійка уособлювала для нього рідний дім, тепло, світло і надію на здобуток кращого майбутнього для односельчан, але тепер він розтоптав всі ці поняття і відкинув їх, як непотріб. Так само він зневажає і покидає свою дівчину.
Усвідомлення своїх бажань
Степан робить успіхи у навчанні, і здається, що будь-яке діло дається йому легше і краще за інших. Якийсь час він окрилений своїми успіхами: склав екзамени на «максимум», отримав роботу лектора, змінив одяг і стиль життя, і навіть встиг себе спробувати у письменницькій діяльності. Степана серед інших вирізняє крайня дисциплінованість у досягненні своєї мети, і з такими здібностями він міг би упевнено рухатися далі по життю. Але в якийсь момент, через рік після приїзду до Києва, щось іде не так, і в житті Степана знову відбувається занепад — він майже повертається у своєму способі життя до свого первісного стану. Він закидує домашнє навчання, перестає відвідувати інститут, живе бідно, і в кімнаті його брудно і холодно. Можна було би звинувачувати у цьому Зоську, яка своїми забаганками витягувала з нього останню копійчину, але у всьому Степан був винен сам.
Головний герой починає плавати у своєму світогляді, цілях і бажаннях. Він тепер і сам не знає, чого хоче, і найчастіше сам собі навʼязує певні прагнення (як от кохання до Зоськи). Він хапається то за одну, то за іншу ціль, і закидає їх, коли бачить ціль іще грандіознішу за попередню. Це період, коли він постійно змінює свої переконання і погляди на світ, і прихильності його так само нетривкі, як багряне листя на деревах. Мусінька влучно сказала:
“У тебе душа — грифельна дошка. Досить пальцем повести, щоб стерти написане.“
Наприклад, спочатку Степанові видається великим досягненням вступити в інститут і отримати стипендію. Потім навчання видається йому занадто прозаїчним, і він вирішує, що письменницька справа більш гідна його генія. Степан робить жваві перші кроки, його твори публікують і оплачують, і він міг би й надалі писати оповідання і відправляти до журналів, але вирішує, що це безглуздо — займатися письменництвом, якщо ти не покликаний написати щось і справді визначне. Йому не вистачає наснаги довести жодну справу до кінця, а все тому, що він відмовляється бути посереднім. Найстрашніше для Степана — визнати, що крім нього його інші гідні люди; ба більше — більшість людей насправді схожі на нього своїми прагненнями, в багатьох є цікаві цілі і сильні сторони. Але якщо він це визнає, йому доведеться «опуститися» до рівня загалу, і для нього це страшніше за смерть. Врешті, Степан не вважає жодну ціль гідної себе, якщо вона не приведе його до зірок, а тому не доводить до кінця жодної справи.
“Бо не належав до тих, хто прагне методично, крок по крокові наближаючись до поставленої мети, та вміє спочивати на зупинках досягнення; бажання його завжди були поривом, що палив його, кликав навпростець через труднощі, що могли б бути полегшені обходами й терплячістю, і в поборенні неминучих сумнівів він марно тратив радощі здійснення.“
Закономірно, що після того, як його велика ціль стати визначним письменником занадто його лякає, він пасує і вдається до іншої крайнощі — відмовляється мріяти, сприймаючи мрії як омани.
“І так розважав: молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні! Але досить зрозуміти, – як він це, наприклад, робить, – їхню істоту, щоб вони перестали турбувати.“
Врешті, Степан занадто болісно сприймає будь-які події і слова, які можуть хоч трохи похитнути його гордість. Він готовий йти вперед лише тоді, коли відчуває, що його цінують. Як тільки йому здається, що в ньому не зацікавлені, він втрачає інтерес та енергію. Наприклад, якби його збірку відмовились публікувати у першому ліпшому журналі, він просто кинув би цю справу. А все тому, що хлопець вважав, ніби світ сам має розкрити свої двері перед «справжній талантом», і якщо на початку не щастить, то далі марно й старатися.
Насправді, мені так легко зараз критикувати Степана саме тому, що я думаю, що Степан — це всі ми. Це етап, який проходить багато молодих людей. Та сама криза 25 років, коли ти все ще тягнеш за собою свої юнацькі мрії про славу і унікальність, і вони душать тебе, бо ти розумієш, що за стільки часу до них навіть не наблизився. Степан силився стати письменником не тому, що справді цього хотів, а тому, що потребував самореалізації, і його письменницька справа повисла на ньому тягарем «життєвої місії». Він конче потребував цілі в житті, самовизначення, самоповаги і, в кінці кінців, гармонії з собою. Йому здавалося, що як тільки він стане знаменитим, він пізнає смак щастя. Тільки ставши особливим серед маси інших людей він міг чогось вартувати.
Звільнення від кайданів розуму
І тут до головного героя приходить істина, яка здатна стати ключем до кайданів зобовʼязнь; рятівником молодого розуму, який сидить у глибокій печері самокопання:
“Він зрозумів, що люди — різні, зрозумів це так, як усе відоме можна зрозуміти, коли розуміння проходить у серце вістрям, коли блисне воно співучим зерном з-під давнього лушпиння слів…
Новий світ був у нім, світ нової думки, що лоскоче мозок, що мете в ньому кутки й меблі зрушує, сама там оселяючись. Він ніби знайшов те зачароване речення, що одімкне двері, де ввійдуть його сили, зморені довгим блуканням попід мурами.“
Ось так просто: люди різні. Різні, а значить, всі особливі і значимі, хай би хто як жив. Навіть Надійка, мусінька, Зоська і всі колишні Степанові товариші особливі. Не можна міряти всіх людей під одну мірку корисності і значимості, як Степан намагався міряти себе і цукровика Бориса. Кожна людина живе своїми цінностями, а значить, мірки інших людей до неї застосувати не вийде. З цього випливає, що цінність себе ми визначаємо самі. І виходить, що не обов’язково дертися на високу гору (особливо, коли не хочеш), щоб зрозуміти, що ти — особливий, бо тільки ти здатен побудувати і відчути своє унікальне життя. А як ніхто не здатний судити твій успіх, ти вільний робити те, що захочеш, і поважати себе за це.
Криза переконань
Довгий час Степанові бракувало душевної гармонії. Його старий товариш Левко, який декілька разів зʼявлявся в його житті на різних етапах, щоразу навіював на нього заздрість, бо в Левка все було просто, але мітко: він знав, чого хоче, спокійно йшов до своєї мети, не зважав на інших і залишався вірним собі. Степан, який на соціальних щаблях стояв вище, цієї злагоди з собою не мав, а тому поряд із Левком почував себе нижчим.
Характер Степана завжди відрізняв егоцентризм і почуття зверхності до інших. Ці риси загострюються, коли він робить відкриття, що сіра маса людей може становити цікавий дослідний матеріал, а в майбутньому закласти фундамент його творчості. Тепер він — знавець чужого життя, дослідник таємниць душі, але весь час хлопцеві бракувало співчуття і поваги до ближніх. Якщо він і цікавився людиною та її буднями, то тільки відсторонено, не відчуваючи участі чи близькості ні до кого. Він думав, що таким чином стає великим дослідником; що, порпаючись у чужих нотатках і випадкових фразах, може пізнати людину наскрізь. Але він надзвичайно помилявся.
Залишаючись відстороненим і байдужим, він не зміг зрозуміти нікого, і завжди продовжував думати тільки про себе. Прикладом такої помилки була Зоська, яка була рада відкрити йому душу, та яку він дуже хибно інтерпретував, думаючи лише про власні болі.
Після того, як Степан дізнається про смерть Зоськи, він переживає душевну кризу. Він відчуває вину, жаліє себе, а найголовніше — розуміє, що помилявся стосовно всього в своєму житті. Він думав, що розумів людей, що знав Зоську, що знав себе, але все це було помилкою. Тож він розпочав новий шлях до пошуку себе.
Першим кроком було намагання знайти втіху в розвагах, але скоро хлопець зрозумів, що вони не здатні заповнити пустоту його душі і дати відповіді на потаємні питання.
Наступний крок — спроба знайти надію у минулому і повернутися до витоків свого життя. Так герой намислив повернутися до села, закинувши мрії і прагнення, і з собою забрати Надійку, яку давно покинув. Даремно він думав, що вона його чекає. Для Степана все життя Надійки, яке не стосувалося особисто його, було декораціями, які легко зірвати. Він не міг уявити, що жінки, яких він залишив у минулому, можуть жити далі, бути веселими, гордими чи незалежними від нього. Надійка, до якої він рвався, виявилася вагітною, а отже — прикріпленою до свого нового, обраного нею, життя, в якому Степан зайвий. Так, минуле поростає новими шарами, які залишає життя, змінюється до невпізнання і не чекає нікого.
Зрештою, Степан відкриває себе до теперішнього — миттєвого почуття, пристрасті, що не буде тривати вічно, і тому виявляється такою чудовою. Люди народжуються і неочікувано помирають; кожне життя унікальне, і ніхто не здатний увіковічнити себе і весь свій досвід. Ми залишаємо після себе сліди, але й вони не вічні і зазнають змін. А як ми не можемо повернутися назад, а майбутнє наше таке непевне, життя складають саме теперішні пристрасті і прагнення. Вони минають і гаснуть, але на зміну їм прийдуть нові. І чим краще ми усвідомлюємо минучість всього, тим простіше віддатися їм.
Цікаво, що ця ідея промайнула ще на перших порах життя головного героя, коли він, дорогою до критика Світозарова, затримався пограти з дітьми у мʼяча.
“В їхньому [дітлахів] гурті він переживав солодкі хвилини не затьмарені ні думками про майбутнє, ні спогадами минулого, почував у собі дивну повінь існування, що дає радість саме з себе, не потребуючи ні надій, ні планів.”
Ода природі
Адже, як говорив Вигорський, всі людські діяння все далі ведуть людину від природи. Природний стан — це стан безцільного вшанування життя, прийняття моменту і проста радість від буденних насолод. Розум тільки змушує нас ускладнювати концепти, які є сталими попри всю нашу метушню. Ми намагаємося втекти від природного через розумовий розвиток, науку, абстракцію і шумні міста, вбачаючи у простому — дурість. Але простота це досі єдине, що здатне подарувати людині щастя і задоволення.
“Я знаю тільки, що загальні проблеми втратили свій смак. Ми притомились від загального — буття чи свідомість, форма чи зміст. Хочеться сказати — однаково й байдуже. Життя не розкладається на схеми. Кожен починає жити спочатку і кожному новому світ здається новим.“
Залишити відповідь